Де́нь Євро́пи — свято, що відзначається в країнах Європейського Союзу 9 травня, а також офіційно в Україні щорічно у третю суботу травня з 2003 р.
День Європи, разом з єдиною валютою (євро), прапором і гімном, є символом ЄС як політичної сили.
Історія свята
Рада Європи святкувала однойменне свято у день свого заснування 5 травня 1949 р. до 1964 р.
Європейський Союз затвердив 9 травня як День Європи на саміті в Мілані 1985 р., вирішивши увічнити день проголошення Декларації Шумана. Також 9 травня вважається Днем народження Європейського Союзу.
В Україні
Свято було встановлено в Україні «…враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію…» згідно з Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 р. № 339/2003.
Традиційно урочиста церемонія відкриття Дня Європи проходить у Києві. На Хрещатику облаштовується так зване «Європейське містечко» за сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС.
Таке містечко складається з павільйонів, що представляють Україну, кожну державу-члена ЄС, Європейську Комісію та міжнародні організації. У павільйонах презентується географія, культура, історія найбільших міст держав-членів ЄС, організовуються публічні дебати з послами та представниками української влади, проводяться вікторини з європейської тематики та мовні курси, облаштовуються «куточки національних страв» тощо.
Традиційно протягом офіційного відкриття святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС із представниками органів місцевої влади, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.
Україна — єдина держава не член ЄС, у якій на державному рівні відзначається День Європи.
Коротка історія створення Європейського Союзу
Ідея про те, що в результаті економічного розвитку країни Європи прийдуть до створення Сполучених Штатів Європи, як єдиної федеративної держави, висловлювалася ще в 19 ст. Перша спроба поставити цю ідею у практичну площину мала місце в 1929–1931 роках. Так, 5 вересня 1929 року на Х Асамблеї Ліги Націй прем’єр-міністр Франції Арістід Бріан виступив з великою промовою, в якій він досить розпливчасто виклав ідею європейської федерації: «Я гадаю, що між народами, об’єднаними географічно…, має існувати якийсь федеральний зв’язок; ці народи повинні мати можливість у будь-який момент спілкуватися між собою, обговорювати свої інтереси, приймати спільні ухвали, встановлювати між собою узи солідарності, які дозволили б їм, коли доведеться, протистояти скрутним обставинам, якщо вони виникнуть. Саме ці узи я намагаюся створити».
Ініціатива Бріана лягла в основу меморандуму Ліги Націй. Уряди 26 європейських держав надіслали свою відповідь на меморандум. До проекту Тріана повністю пристали Югославія та Болгарія. Інші подали більш-менш чіткі критичні зауваження. Так, Німеччина побоювалася, що Європейський Союз закріпить її східні кордони. Італія погоджувалася з принципом європейської співпраці й відкидала принцип європейської єдності. Великобританія, прагнучи розвивати співробітництво з домініонами, не хотіла створювати особливі європейські органи. Вона бажала тільки, щоб у рамках Ліги Націй періодично відбувалися зустрічі представників європейських держав.
На пропозицію Франції та Югославії вирішено було створити «Комісію з вивчення Європейського Союзу». Комісія, яку очолив А. Бріан, працювала впродовж усього 1931 року. Вона розглядала переважно економічні питання, але не досягла ніякого результату. Для А. Тріана це була відчутна поразка, яка збіглася з розширенням спрямованої проти нього кампанії у Франції. Його звинувачували в тому, що він проводить політику односторонніх поступок Німеччині. У травні 1931 року президентом Франції було обрано супротивника Тріана – Поля Думера. Так цей проект Європейського Союзу зазнав краху.
Вдруге у сфері практичної політики проект європейської інтеграції виринає після Другої світової війни. В 1947 році британські лейбористи, які перебували при владі, висунули ідею створення Сполучених Штатів Європи. Ця ідея знайшла в тому часі достатню підтримку.
Загалом, у процесах європейської інтеграції найбільш значними були такі події:
o липень 1947 року – відбулася нарада 16 країн у Парижі, на якій створено Комітет європейського економічного співробітництва, який мав розробити програму цього співробітництва, що спиралася в основному на «План Маршала»;
o квітень 1949 року – створено НАТО, в рамках якого формувалися економічні союзи (10 європейських країн);
o квітень 1951 року – в Парижі створено ЄОВС (європейське об’єднання вугілля і сталі). До нього ввійшли Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург;
o березень 1957 року – представники ЄОВС (6 країн) у Римі підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, неофіційна назва «Спільний ринок»). Їхні основні завдання – скасування митних кордонів, проведення єдиної фінансової та економічної політики. Це був фундамент для політичного союзу. Основні органи – Рада і Європарламент;
o 1968 рік – ліквідовано митні збори і дозволено вільне переміщення робочої сили між країнами ЄЕС. Це призвело до зростання темпів розвитку промисловості цих країн;
o 1973 рік – до ЄЕС вступили Англія, Данія та Ірландія, послабивши позиції ЄАВТ (Європейської асоціації вільної торгівлі), яка була утворена в січні 1960 року на противагу ЄЕС. З того часу в інтеграційних процесах беззаперечним лідером став «Спільний ринок»;
o серпень 1975 року – відбулася Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) у Хельсінкі. 33 європейські країни, США і Канада підписали заключний акт, який визначив основні засади відносин між державами і який сприяв інтеграційним процесам;
o 1981 рік – прийнято Грецію;
o 1986 рік – прийнято Іспанію і Португалію. Відтепер стало 12 країн;
o листопад 1990 року – відбулася зустріч глав держав учасниць НБСЄ, на якій було прийнято Паризьку хартію для нової Європи, яка завершила епоху конфронтації у Європі. Було проголошено, що ЄЕС відкрите для всіх східноєвропейських і центральноєвропейських держав;
o лютий 1992 року – в Маастріхті (Нідерланди) держави «Спільного ринку» підписали договір про Європейський Союз (ЄС). За договором передбачено на початку ХХІ століття створити економічне й політичне об’єднання європейських країн зі спільними органами управління, єдиною фінансовою системою і грошовою одиницею.
Реалізація цього договору передбачає три етапи:
o 1992–1993 рр. – створювалися центральні банки і відбувалася стабілізація цін.
o 1994–1998 рр. – відбулася підготовка до введення єдиної європейської валюти, вирівнювалася технічна оснащеність і стабілізувалися економіки країн ЄС.
o з січня 1999 р. – країни, які виконали у попередні роки рекомендації Європарламенту, автоматично стають членами ЄС. Обов’язковою умовою членства в ЄС є досягнення рекомендованих європейських стандартів у виробництві, зниження рівня інфляції до 1,5% на рік, а дефіциту бюджету до 3% ВНП.
Розширення ЄС – важлива складова розбудови нової Європи.
Цікаві Інтернет-ресурси
День Європи в Україні [Електронний ресурс] // Урядовий портал. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=223561792&cat_id=223561076. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Чому святкується День Європи? [Електронний ресурс] // День Європи – 2007. – Режим доступу : http://eu.prostir.ua/eu50/why.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
День Європи. На допомогу вчителю [Електронний ресурс] // Івано-Франківський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. – Режим доступу : http://www.ippo.if.ua/index.php/2011-06-07-08-10-33/2012-02-01-09-37-13/761. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Сценарії – День Європи. Фонд науково-педагогічної бібліотеки [Електронний ресурс] // Николаевская обласная библиотечная ассоциация. Ресурсы библиотек города Николаева. Сводный электронный каталог. – Режим доступу : REF=3&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=S=&S21STR. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Сценарій проведення Дня Європи в школі [Електронний ресурс] // Тернопільський обласний комунальний інститут післядипломної педагогічної освіти. – Режим доступу : http://www.ippo.edu.te.ua/index.php/2009-02-16-09-17-03/2009-03-17-14-43-59/243-08-10-2011-24. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Чому ми вчимося святкувати День Європи? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://schoolword-liubyvyi.blogspot.com/2011/05/blog-post.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Ми – європейці (сценарій заходу до Дня Європи) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://my-evropeitsi.blogspot.com/2013/04/2011-2012.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
День Європи (19 травня) – сценарій проведення свята у садочках та молодших класах шкіл [Електронний ресурс] // Дитячий сайт Левко. – Режим доступу : evko.info/vse-dlya-svyata/den-evropy. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Сценарій до Дня Європи. Багатолика Європа – 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uchni.com.ua/istoriya/30756/index.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Вікторина до Дня Європи [Електронний ресурс] // Класна оцінка. – Режим доступу : http://klasnaocinka.com.ua/ru/article/viktorina-do-dnya-evropi.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Збірник матеріалів до Дня Європи [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.scribd.com/doc/32581916. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
Значення Європи. Географія та геополітика [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://books.google.com.ua. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014).
18.05 Міжнародний день музеїв
Міжнародний день музеїв — щорічне свято музейництва, яке відзначається 18 травня. В цей день більшість музеїв працюють безкоштовно і радо показують свої виставкові зали.
Вперше Міжнародний день музеїв відсвяткували в усьому світі 1977 року, коли 11 генеральна конференція Міжнародної ради музеїв (ICOM) відбулась у Москві та Ленінграді.
Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»
Територіальний і духовний центр України – Черкащина – поєднав села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшану у Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”. У цих середньонаддніпрянських селах із славною історією та могутнім духовним потенціалом пройшли дитячі роки Кобзаря українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У Моринцях він вперше подав голос, у Кирилівці зростав, формувався як особистість, у Будищах – в маєтку Енгельгардта – козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави.
Історія заповідника починається з історії садиби у Кирилівці, де пройшло дитинство нашого поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченків, а придбане ними у 1816 році. Григорій Іванович та Катерина Якимівна посиротили дітей дуже рано, недовго господарювала на цій садибі і мачуха, Оксана Терещенчиха. Батьківщину успадкував старший син Микита, а по ньому – його діти.
Важкими і крутими шляхами доля вела Тараса від порогу батьківської хати до Будищ, Вільно, Петербурга, Казахстану, аж до всесвітнього визнання. Але він ніколи не забував, якого роду-коріння, не цурався тої мови, „що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла...”. Тричі повертався до рідної Кирилівки, аби пройтися стежинами свого дитинства, схилити голову перед могилами батьків, зустрітися з братами і сестрами. Над усе мріяв жити в Україні, але не судилося…
По смерті Шевченка люди їхали у Кирилівку, на батьківську садибу Пророка українського народу. До маленького зошита, першої Книги вражень, вони записували свої відчуття духовного піднесення, енергетики цих місць. Залишали в ній також багато побажань з приводу створення на цій святій для кожного українця землі музею чи облаштування „хоч маленької музейної кімнати”. В 1935 році розпочалося будівництво музею. У 1939 році до 125-річниці з дня народження Кобзаря відкрили літературно-меморіальний музей.
Музейні матеріали розповідали про життя та творчість поета, художника, гравера, філософа, мислителя. Привертали увагу оригінальні речі – стіл, лава з Шевченкової хати, меблі з Енгельгардтового маєтку, стародруки, мистецькі вироби місцевих умільців, подарунки, що надійшли від родичів Т. Г. Шевченка.
175 роковини з дня народження українського Генія, а також своє 50-річчя літературно-меморіальний музей зустрів оновленим. В той час було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. Просто неба на подвір’ї відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за кілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. Там же, де стояла батьківська хата – постать 13-літнього Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, з розумними, ясними очима – він мандрує в далекі світи, ніби щойно вийшов з батьківської хати.
1992 року літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка ввійшов до складу новоствореного Державного історико-культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка”, який об’єднав села дитинства Кобзаря. На території заповідника знаходиться 40 об’єктів та пам’яток культурної спадщини України.
Заповідник є духовною субстанцією українців та шанувальників українства. Все на цій землі особливе, чаруюче і неповторне. Хто вперше доторкнеться до її краси, той одразу відчує трепет животворящої сили, її таємничість і чистоту.
(Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.batjkivshhyna-tarasa.com.ua/. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014)).
Національний музей Т. Шевченка
Історія створення
У 1933 році на базі літературного музею, що діяв при Інституті Тараса Шевченка в Харкові, засновано Галерею картин Т. Г. Шевченка, яка почала діяти з 1934 року. З Інституту Тараса Шевченка передано до Галереї 107 оригінальних мистецьких творів художника.
У 1939 до 125-річчя з дня народження в Києві в будинку АН УРСР було організовано Республіканську ювілейну Шевченківську виставку, на якій, крім експонатів Галереї картин було представлено інші матеріали з архівів і музеїв Києва, Харкова, Москви, Ленінграда, Саратова, Львова, Баку.
У 1940 Рада Народних Комісарів УРСР постановила організувати в Києві на базі Республіканської ювілейної Шевченківської виставки Центральний державний музей Т. Г. Шевченка, зосередивши тут всі оригінальні матеріали, пов'язані з життям і творчістю Т. Г. Шевченка. Згідно з постановою всі матеріали з виставки, представлені різними музеями і установами, були закріплені за музеєм, експозицію якого було відкрито у квітні 1941 року в приміщенні Маріїнського палацу. Зібрано було близько 10 000 експонатів.
Діяльність музею була припинена з початком війни. Лише найцінніші експонати пощастило перед німецькою окупацією евакуювати до Новосибірська (повернули в Україну в 1944).
24 квітня 1949 була відкрита нова експозиція у виділеному урядом приміщенні по бульвару Шевченка, 12.
Колекція
Колекція музею складається з унікальних цінностей: оригіналів малярських робіт Шевченка, документів про його життя та творчість, рукописних списків його поезій, рідкісних фотографій поета та його друзів, першодруків творів Шевченка з його автографами, майже всіх видань творів поета й літератури про нього, починаючи з прижиттєвих і закінчуючи сучасними вітчизняними та зарубіжними виданнями. У 24 залах розміщено понад 4 тисячі експонатів.
В експозиційних залах представлені твори видатних художників, скульпторів, письменників і композиторів, в яких відображено епоху Шевченка, його життя і діяльність: художні твори Карла Брюллова, Іллі Рєпіна, Василя Тропініна, Івана Крамського, Василя Штернберга, Івана Соколова, Михайла Башилова, Костянтина Трутовського, Лева Жемчужникова, Івана Сошенка, Михайла Микешина, Сергія Васильківського, Миколи Самокиша, Опанаса Сластіона, Фотія Красицького, Івана Їжакевича, Василя Касіяна, Михайла Дерегуса, Карпа Трохименка, Михайла Хмелька, Бориса Смирнова та інших; твори скульпторів Федора Каменського, Петра Клодта, Володимира Беклемішева, Федіра Балавенського, Івана Кавалерідзе, Михайла Лисенка, Івана Макогона, Петра Мовчуна, Валентина Зноби та інших.
В кількох залах експоновано матеріали, що свідчать про світове значення творчості Шевченка, переклади його творів багатьма мовами зарубіжних країн.
Станом на липень 2002 року в колекції музею зберігалося 28 007 експонатів основного фонду: живопис, графіка, декоративне мистецтво, скульптура, архів, друковані матеріали, книги, фото, меморіальні речі; допоміжного фонду −44 662. Загальна кількість — 72 669.
(Національний музей Т. Шевченка [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki. – Назва з екрана. – (Дата звернення 14.02.2014)).
Великий в усьому.
Дмитро Менделєєв. 180 років.
Дмитро Іванович Менделєєв, який відкрив періодичну таблицю хімічних елементів і стояв біля витоків науки про вимірювання - метрології, мав рідкісне, як тепер прийнято говорити, хобі - він любив робити валізи. Одного разу, коли вчений прийшов до магазину купити необхідні матеріали, один з покупців, побачивши бородатого Менделєєва, запитав господаря магазину :
- Хто це такий?
- Це людина дуже відома. Його всі знають, - відповів господар. - Прекрасний майстер чемоданних справ пан Менделєєв.
Винайшов новий бездимний порох , але його російський уряд, на жаль, запатентувати не встиг, і рецепт поплив до Америки. В 1914 році російське військове відомство змушене було закупити у Сполучених Штатів кілька тисяч тонн цього самого пороху, причому самі американці, отримуючи золото від Росії, відкрито сміялися і не приховували , що продають їй « менделеевский порох ».
ЛЕГЕНДУ про те , що ідея Періодичної таблиці прийшла до нього уві сні, Менделєєв придумав для настирливих журналістів . Насправді осяяння прийшло до нього за сніданком - саме за чашкою ранкової кави прийшла в голову щаслива думка : «А що, якщо зіставити близькі атомні маси різних хімічних елементів і їхні хімічні властивості? »
Після сніданку Менделєєв закрився у своєму кабінеті, дістав з конторки пачку візитних карток і став на їх зворотному боці писати символи елементів і їхні головні хімічні властивості .
Через деякий час домочадці почули , як з кабінету стало доноситися : «У- у-у! Рогата . Ух, яка рогата ! Я ті здолаю . Уб'ю -у! ». Десятки і сотні разів він розкладав і перетасовував картки. Увечері 1 березня 1869 року Менделєєв набіло переписав складену ним таблицю і під назвою « Досвід системи елементів, заснований на їхній атомній вазі і хімічній схожості » відіслав її в друкарню.
Саме цей день - 1 березня ( 17 лютого по старому стилю ) можна вважати днем народження Періодичної таблиці. Її «батькові » було на той момент всього 35 років.
Д. І. Менделєєв за відкриття періодичної системи був нагороджений алюмінієвим кухлем. Це був дуже дорогий подарунок, оскільки отримання алюмінію в той час було дорогим.
100 років від дня народження
Георгія Іларіоновича Майбороди
(1913-1992)
Георгій Іларіонович Майборода – (1 грудня 1913, Пелехівщина – 6 грудня 1992, Київ) – український радянський композитор, брат композитора Платона Майбороди.
Біографія
Георгій Майборода народився 1 грудня 1913 року на хуторі Пелехівщина Глобинського району, що на Полтавщині. Дитинство й юнацькі роки майбутнього композитора припали на тяжкий час – Перша світова війна, жовтневі події, Громадянська війна, розруха, голод... Однак його сім'я вистояла. Георгій був старшим сином Іларіона Івановича – простого селянина, який був прикладом для всіх – людиною великої душевної краси. Хоч і закінчив три класи церковно-парафіяльної школи, він вирізнявся в своєму оточенні освіченістю й широтою інтересів. Батько багато читав (у власній бібліотеці його можна було, наприклад, зустріти твори Діккенса, Толстого, Тургенєва, Гончарова). Вся родина Майбородів не тільки співала, а й музика владно притягувала їх до себе, і в ставленні до неї Іларіон Іванович та його брати виявляли таку ж грунтовність та серйозність, як у відношенні до всіх своїх занять. Вони засвоїли нотну грамоту. Не тільки засвоїли, а й навчали її інших.
Георгій навчається в школі спочатку в Пелехівщині, а згодом у сусідньому селі Горби. Поряд з Горбами – с. Гриньки, де народився і ріс Микола Лисенко. Тут, у школі, йому надзвичайно пощастило з учителем музики та співів – Іваном Олександровичем Гиренком, який намагався розкрити світ великої серйозної музики, прищепити йому любов до рідного мистецтва. Можна собі тільки уявити, як слухали діти розповіді Івана Гиренка про Лисенка!
Г. Майборода закінчує семирічку в 1928 році й три роки навчається в Кременчуцькому індустріальному технікумі, а в 1931 р. працює вже техніком на Запорізькому алюмінієвому комбінаті, але не забуває про музику. Вона вабить його все сильніше. Життя в місті дає для цього більше можливостей – нові музичні враження, знайомство з музичними жанрами, про існування яких раніше доводилося лише чути...
Опера – одне з перших і найсильніших музичних вражень. Пересувний театр привіз якось оперу «Паяци» Леонковалло, яка збудила в юнака бурю почуттів і роздумів. А це, до речі, один із найскладніших музичних жанрів. Наступне музичне «відкриття» – фортепіанні сонати Бетховена...
Г. Майборода займається самоосвітою, багато. А ще для майбутнього композитора своєрідною творчою лабораторією був невеликий місцевий оркестр. Весь вільний час Георгій проводив у клубі, де проходили регулярні репетиції оркестру. Диригент С. Ароцький зацікавився юнаком і всіляко йому допомагав. Велика нотна бібліотека Ароцького, розмови з ним про симфонічний оркестр і специфіку симфонічного звучання – все це стимулювало його до навчання, до оволодіння майстерністю музиканта. Він наважується оркеструвати «Японську сюїту» Йосітомо. І сюїту, оркестровану юнаком-початківцем, було виконано.
Георгій Майборода береться за скрипковий концерт, але написав лише дві частини – й до того ж тільки партію скрипки, – бо в оркестровій партії натрапив на непереборні поки що труднощі. Тож відклав до «кращих часів». Намагається писати інші твори, але не вистачає тих же знань...
Георгій їде до Києва, де намагається вступити в консерваторію, але його зараховують на четвертий курс музичного училища. Лише через рік він опиняється в стінах консерваторії, де навчається в класі у Л. Ревуцького.
Уже в студентські роки пише симфонічні поеми «Лілея» (1939), Першу симфонію (1940), «Каменярі» (1941). За «Лілею» Георгій Майборода отримує першу премію, будучи ще студентом ІІІ курсу. Вона вийшла одразу на велику концертну естраду, завоювавши симпатії широкого слухача і привернула увагу музичної громадськості до молодого композитора. Її схвально сприйняли Д. Шостакович, В. Шебалін, В. Мураделі та М. Штейнберг.
У червні 1941 року Г. Майборода закінчує навчання в консерваторії і, здавалося, попереду – великі перспективи, аспірантура в Ленінградській консерваторії, де навчатиметься в знаменитого Штейнберга – вчителя Д. Шостаковича й Ю. Шапоріна, але війна завадила... 10 липня він уже на фронті воює рядовим бійцем у районі Миронівка-Канів. Невдовзі потрапив у полон. І ось уже їх женуть колоною в концтабори. Поряд брат Платон Майборода і композитор Герман Жуковський... «Хорольська яма смерті» – концтабір, де гітлерівці знищили понад 55 тис. наших бійців-військовополонених. Через щасливий випадок йому і братові, а також Жуковському вдалося врятуватись. Фашисти вивозять Георгія в Польське місто Катовиці, де він тяжко працює на заводі. Аварія, і Гергій потрапляє до шпиталю. На щастя, 28 січня 1945 року прийде жадане визволення і він знов у лавах армії – кулеметник, рядовий. Визволяв Прагу. Перемога. Нарешті Київ.
Георгій Іларіонович навчається в аспірантурі, де керівником його був Л. Ревуцький. Навчаючись, пише пісні на тему війни. Пізніше, вже в 70-і роки, повертається знов до героїчної теми війни. Створює також романси на слова Пушкіна, Шевченка, Міцкевича, Франка, Українки, Блока, Рильського, Тичини, Сосюри, Масенка, серед яких справжній шедевр – романс «Гаї шумлять» на слова П. Тичини. Це надзвичайно дивне й божественне злиття вірша і музики, органічний синтез партій голосу і фортепіано, який робить романс абсолютно неділимим організмом, де однаково важливі обидва фактори.
У 50-х рр. Г. Майборода виступав і як диригент – виконавець своїх творів, як критик і рецензент, як педагог. Так, у 1952-58 рр. він викладав на історико-теоретичному й диригентському факультетах Київської консерваторії курс оркестровки й читання партитур. Перебував у спілчанських правліннях композиторів України та СССР.
Композитор наполегливо працює. Він створює опери «Милана» (1957; друга ред. 1967),»Арсенал» (1960), «Тарас Шевченко» (1964), «Ярослав Мудрий» (1973). Написав чотири симфонії, кілька рапсодій, сюїт, увертюр, концертів для голосу й скрипки з оркестром, численні хори, романси, збірники обробок українських народних пісень, що принесли йому заслужену славу й популярність. 1960 р. він удостоєний звання народного артиста СССР, а в 1963 році стає лауреатом Шевченківської премії...
Помер Георгій Іларіонович Майборода 6 грудня 1992 р. і похований у Києві .
Основні твори Г. І. Майбороди
Опери:
• «Милана» (лібр. А. Турчинської, 1987)
• «Арсенал» (лібр. О. Левади і А. Малишка, 1960)
• «Тарас Шевченко» (лібр. власне, 1964)
• «Ярослав Мудрий» (лібр. власне за драм. поемою І. Кочерги, 1973)
Вокально-симфонічні:
• кантата «Дружба народів» (сл. М. Рильського і О. Новицького, 1948)
• картина «Запорожці» (сл. Л. Забашти, 1954)
Для симфонічного оркестру:
• чотири симфонії — № 1 — 1940; № 2 — 1952, (2-а ред. 1966), «Весняна» — 1976; «Осіння» — 1989
• поеми — «Лілея» (за Т. Шевченком, 1939), «Каменярі» (за тв. І. Франка, 1941), «Гуцульська рапсодія» (1951), сюїта «Король Лір» (1959), Урочиста увертюра (1985)
• для віолончелі з орк. — Симфонічні варіації (1987)
• для голосу з орк. — Концерт (1969)
• для скрипки з орк. — Концерт (1977)
Хори:
• на сл. М. Рильського («Неначе сон», «На біду гречку впали роси»), В. Сосюри («Дощ»), Дм. Павличка, 12 хорів без супр. та ін.
Романси:
• «Дума» (сл. Т. Шевченка, 1939), «Розвійтеся з вітром» (сл. І. Франка, 1939), «Весна іде» (сл. Лесі Українки, 1948), «Троянда» (сл. В. Сосюри, 1953), «Запливай же, роженько весела» (сл. А. Малишка), на сл. О. Пушкіна, А. Міцкевича, П. Тичини, Т. Масенка, С. Щипачова, В. Симоненка, О. Ющенка;
вокальний цикл «Пісні прощання» та ін.
Пісні :
• пісні для дітей; обробки народних пісень; музика до театр. вистав, кінофільмів (в т.ч. «Якби каміння говорило», «Таврія» та ін.)
Інше :
• Редагування та оркестрування (разом з Л. Ревуцьким) Фортепіанного (2 і З ч.) та Скрипкового концертів В. Косенка
Цікаві Інтернет-ресурси
Георгій Майборода [Електронний ресурс] : відео // YouTube. – Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=l8tkwK2-RQc. – Назва з екрана. – (Дата звернення 18.07.2013).
Опера Майбороды «Арсенал» [Електронний ресурс] // Belcanto.ru. – Режим доступу : http://www.belcanto.ru/opera_arsenal.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 18.07.2013).
100 років від дня народження
Платона Микитовича Воронька
(1913-1988)
Платон Микитович Воронько – (1 грудня 1913, Чернеччина, нині Охтирського району Сумської області – 10 серпня 1988, Київ) – український поет, письменник, публіцист, драматург.
Біографія
Народився 1 грудня 1913 року в селі Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в Охтирському дитячому містечку-інтернаті. Потім навчався в Харківському автодорожному інституті, після закінчення якого працював за фахом в Таджикистані.
У 1935 році був призваний на строкову службу до лав РСЧА. Після демобілізації деякий час працював вчителем української мови в селі Хухра на Сумщині. А в 1937 році вступив до Літературного інституту імені Горького.
У 1939-му добровольцем пішов на фінський фронт, де воював разом з своїми товаришами по інституту – Сергієм Наровчатовим, Миколою Отрадою, Ароном Копштейном та ін. Брав участь у Великій Вітчизняній війні з перших днів, знову добровольцем. В 1943 році закінчив курси підривників і був направлений за лінію фронту в партизанське з'єднання Сидора Артемовича Ковпака.
Після війни Платон Воронько займається літературною творчістю. Він автор понад тридцяти збірок віршів і поем та великої кількості книжок для дітей. Водночас він був відомим громадським діячем – обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань.
Помер поет 10 серпня 1988 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі .
Літературна творчість
В 1944 р. виходить перша книжка віршів «Карпатський рейд», книжка поета-партизана, складена з віршів, створених у бойових походах — «від Путивля до Делятина». Вірші «Карпатського рейду» писалися в дусі народнопісенному.
Чи не найбільший успіх серед ліричних творів припав на долю вірша «Я той, що греблі рве», написаного невдовзі по війні, — він став хрестоматійним. У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього у поета вийшли збірки «Весняний грім» (1947), «Великий світ» (1948), «Славен мир» (1950), «Від Москви до Карпат» (1951), «Моя Москва» (1953), «Обов'язок» (1955), «Моя Гуцульщина» (1956), «Драгі другарі» (1959) та ін. Цей перелік поповнюється багатьма книжками для дітей (напр., «Казка про Чугайстра»).
За повоєнними віршами можна легко бачити життєві маршрути поета — чи то шляхи «від Москви до Карпат» по місцях колишніх боїв, участь у всесвітній молодіжній конф еренції на захист миру в Лондоні чи поїздка до «драгих другарів» у Болгарію, в інші братні країни, чи перебування в Москві, чи відвідини країв, де він народився і зростав.
Для поезії другої половини 1940-1950-х років характерні вірші, навіяні героїкою і трагедіями недавніх битв — «Солдат», «Могила генерала Руднєва», «Пісня про Лівшу», «Вдень накувала зозуля», «Ой, ганьба!», «Пісня ветерана», «Винесла відерце за ворота» та ін., а також інтимна, любовна тематика («Мені приснилась та білява», «Зустріч», «Тільки згадка торкнеться рукою», «Я не шукав кохання», «Є почуття такі прозорі» тощо).
Широке визнання здобули пісні «Від Москви до Карпат», «Коні вороні», «Ходімо, кохана, у ліс», «І чого тікати» та ін.
Епічний талант поета виявився в поемах «Безсмертя» (1945), «Ярославна» (1945), «За всі літа розлуки» (1945 — 1962) (автобіографічна за характером), поемі-легенді про братів-гуцулів — «Стояни», невеликій поемі «З Німеччини в Чернеччину» (1945).
Від 1960 р. у світ виходять книги лірики і поем — «Мирний неспокій», «Через гони літ» (1960), «Гнівом Африка клекоче» (1961), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Скресання» (1967), «Поки живий — іду», «У світлі блискавиць» (1968), «Повінь» (1970), «Здвиг-земля» (1976), «Узьмінь» (1979) (одна з найвагоміших збірок), «Батькові долоні», «Совість пам'яті» (1980).
Платон Воронько є автором понад ЗО збірок віршів і поем та великої кількості книжок і книжечок для дітей. Водночас він був відомим громадським діячем — обирався депутатом Верховної Ради УРСР десятого та одинадцятого скликань.
Заслуги поета відзначені урядовими нагородами і преміями. Він — лауреат Державної премії СРСР (1951, за книги «Добрий ранок» і «Славен мир»), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972, за книгу «Повінь»), премії Ленінського комсомолу України ім. М. Островського (1962, «Драгі другарі»), літературної премії ім. Лесі Українки (1976, збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», драматична поема «Казка про Чугайстра») .
Цікаві Інтернет-ресурси
Платон Воронько [Електронний ресурс] // Українські пісні. – Режим доступу : http://www.pisni.org.ua/persons/906.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 19.07.2013).
Платон Микитович Воронько [Електронний ресурс] : вірші // УКРЛІТ.ORG. – Режим доступу : http://ukrlit.org/Voronko_Platon_Mykytovych/. – Назва з екрана. – (Дата звернення 19.07.2013).
320 років від дня народження Миколи Даниловича Ханенка (1693-1760)
Микола Данилович Ханенко (6 грудня 1693 — 7 лютого 1760, Глухів) — політик і державний діяч Гетьманщини, генеральний хорунжий, дипломат, мемуарист, двоюрідний внук гетьмана Михайла Ханенка і син полковника Данила Ханенка.
Біографія
Микола Ханенко народився 6 грудня 1693 року у місті Глухові в родині Данила Лаврентійовича, рідного племінника гетьмана Михайла Ханенка. Навчався в Київській Академії, потім у Львові і належав до числа найосвіченіших людей свого часу. Перебуваючи на військовій службі з 1710 року, обіймав різні посади: був старшим військовим канцеляристом (помічником генерального писаря), довіреною особою гетьманів Івана Скоропадського і Павла Полуботка. У травні 1723 року Xаненко був у складі депутації («від усього малоруського народу») до Петербурґу домагатися дозволу на обрання гетьмана; тут Xаненко разом з Полуботком був ув’язнений у Петропавлівській фортеці. В 1726 році після повернення в Україну, був призначений суддею Стародубського полку, згодом стародубським полковим обозним. Також брав участь у російсько-турецькій війні в Криму як наказний стародубський полковник. За військові заслуги призначений генеральним бунчужним, був членом Генерального Суду, а в 1741 році призначений генеральним хорунжим і перебував на цій посаді до кінця життя.
Ще до обрання гетьманом, Кирило Григорович перебував в дружніх стосунках з Миколою Ханенком. Разом з представниками Української старшини — Яковом Лизогубом та Василем Гудовичем, Микола Ханенко був запрошений на весілля гетьмана з К.І.Наришкіною – представницею відомого роду, яке відбувалося в Петербурзі 27 жовтня 1746 року.
Ставши гетьманом, Розумовський взяв М.Ханенка до себе правителем щойно заснованої ним «похідної» канцелярії. А по приїзду в Малоросію гетьман поставив на чолі генеральної канцелярії його ж, Ханенка, разом з Петром Апостолом та Василем Гудовичем. Служба Миколи Даниловича була винагороджена універсалом, датованим 13 січня 1752 року, за яким Розумовський подарував у володіння йому села: Комань, Лісконоги, Юхтове, Городище, Чауси, Случевськ, Даріївське, Сопичі, Мурав’ї та Подище.
Матеріальне становище Миколи Даниловича покращилося завдяки отриманим маєтностям від Кирила Розумовського. Своїм багатством Ханенко скористався, коли прийшов час здобувати освіту його дітям – синам Василю та Івану. Отримавши сам дуже вагому для того часу освіту, Ханенко бажав гарного навчання і для своїх дітей. Київська Академія його уже не задовольняла і Микола Данилович задумав старшого сина відрядити на навчання в один із закордонних університетів. Вибір Ханенка остаточно зупинився на німецьких університетах. Закордонне виховання для малоросіян першої половини ХVІІІ ст. не було рідкістю; але воно обмежувалось переважно тодішніми польськими школами. Рішення Ханенка віддати свого сина Василя на навчання саме до німецького університету, свідчило про те, на скільки високо ця людина цінувала освіту.
Після від’їзду старшого сина, з молодшим батько не хотів розлучатися, тому піклувався про отримання освіти Іваном вдома. Навіть мав намір виписати досвідченого вчителя в Глухів і сплачувати йому пенсію: «… может хорошую иметь пенсию, ибо от всякой персоны может получать по 3 рубли в месяцъ, что через годъ учинитъ ему доходу триста рублей, а сверхъ того и квартера дастся». Та цей задум Ханенка не був втілений у життя, бо вже через два роки (в грудні 1758 р.) його молодший син був відправлений для виховання до Петербургу. Там за сприяння гетьмана Розумовського, Іван Ханенко разом із племінниками гетьмана – Кочубеєм та Давидовим навчалися у відомого на той час академіка Карла Фридриха Модераха. Розумовський, взагалі, був прихильним до Миколи Ханенка, цінував в ньому той досвід в справах, в яких був сам недосвідченим.
Крім маєтностей Розумовський мав намір нагородити Ханенка ще й підвищенням в чині: в 1759 році, перебуваючи в Петербурзі, гетьман піклувався про призначення Ханенка генеральним писарем, при чому, (в виду його старості), хотів мати двох генеральних писарів, вказуючи другим особу Якова Тарновського. Але перед тим, як гетьманське прохання було розглянуте, Ханенко в січні 1760 року помер.
Після смерті Микола Данилович залишив по собі вагомий доробок: працюючи у «Комісії перекладу і зведення правних книг малоросійських» , зробив вагомий внесок у складанні кодексу «Права за якими судиться малоросійський народ»; листування зі своїм сином Василем (частина опублікована в «Чернігівських Губернських Відомостях» за 1852р.), відомі його «Щоденники», що охоплюють події 1719 — 1754 років – цінне джерело про історію України. Вони разом із записками Якова Марковича, являють собою важливі матеріали для вивчення історії та побуту України середини ХVІІІ ст. Микола Ханенко залишив багатий архів з цінними історичними матеріалами: українсько-московські договори (так звані «гетьманські статті»), конституції польських сеймів, укази царського уряду XVII — XVIII століть, службові й родинні папери, рукопис «Краткое описание Малороссийского края», Бендерська конституція 1710 року та інші матеріали .
Цікаві Інтернет-ресурси
Ханенко Николай Данилович [Електронний ресурс] // Академик. – Режим доступу : http://dic.academic.ru/dic.nsf/brokgauz_efron/109765/Ханенко. – Назва з екрана. – (Дата звернення 28.08.2013).
Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка [Електронний ресурс] // Ізборнік. – Режим доступу : http://litopys.org.ua/khanenko/khan.htm. – Назва з екрана. – (Дата звернення 28.08.2013).
110 років від дня народження
Миколи Філаретовича Колесси
(1903-2006)
Микола Філаретович Колесса (6 грудня 1903, Самбір, Львівська область – 8 червня 2006, Львів) – український композитор, диригент, педагог, патріарх української диригентської школи.
Біографія
Майбутній композитор народився 6 грудня 1903 року в родині Філарета Колесси, видатного фольклориста та музикознавця. За проханням М. В. Лисенка, доброго друга сім'ї, новонародженого було названо на його честь – Миколою. Ніхто тоді не здогадувався, що разом з ім'ям видатного українського композитора хлопчик багато в чому успадкує і його долю.
Життя Колесси, як і всього його славетного роду (рід Колесс – невід'ємна частка Галичини, і є своєрідною ілюстрацією багатьох етапів розвитку культури та науки цього регіону від другої половини ХІХ сторіччя і до нашого часу), тісно пов'язане з рідним краєм. Так, вже з самого дитинства Микола належав до Пласту (українська організація скаутів, що сформувалася у 1912 році на території Галичини), та приймав активну участь у його діяльності. За це пізніше він був удостоєний однієї з найпочесніших своїх нагород – ордену «Вічного Вогню у Золоті».
Проте, освіту Колесса здобував не на батьківщині, а за кордоном. Спочатку він став студентом медичного факультету Краківського університету (1922-1923), а пізніше, всупереч бажанням батьків, вступив до Празької консерваторії, де з 1925 року навчався композицїї у відомого композитора і теоретика О. Шіна, а диригуванню – у О. Острчила.
Саме у цей період чеська столиця досягла піку свого мистецького розквіту та славилася бурхливим музичним життям. Навчання у Празі дало змогу молодому композитору познайомитися з творчістю передових митців. Тут Колесса відвідав концертні виступи
С. Рахманінова, Б. Бартока, О. Респігі, слухав виступи Ф. Шаляпіна, скрипаля Я. Кубеліка та ін. У Празі композитор вперше почув Шосту симфонію П. І. Чайковського на справді високому виконавському рівні. Ця подія надихнула Колессу на створення свого першого зрілого твіру – «Української сюїти» (1928р.) – що прозвучала згодом в концерті випускників.
До років навчання відносяться й інші плідні спроби Колесси, як композитора. Перш за все, вони характеризуються незвичним поєднанням сучасної західноєвропейської стилістики з глибинним розумінням фольклору, який був близький йому з дитинства (так наприклад, створена ним в цей час Сюїта для оркестру «В горах» поєднує риси імпресіоністичного звукопису та національні фольклорні традиції).
Закінчивши Школу вищої майстерності, по класу композиції видатного педагога
В. Новака, Микола Колесса повернувся до Львова, де з 1930-х років почав викладати композицію у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (на сьогоднішній день – Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка).
Цей період є найбільш плідним для Колесси, і серед інших творів, позначений такими, як фортепіанні сюїти «Дрібнички» та «Картинки з Гуцульщини», а вершинний доробок композитора в ці роки – яскравий оркестрово-хоровий цикл «Лемківське весілля», де використовуються справжні мелодії пісень лемків, імітуються награвання сільських музик, і уся ця конструкцію оформлюється, як своєрідне дійство. Головний акцент у циклі робиться на свіжому і колоритному звучанні народних пісень Лемківщини. Авторський вибір саме цього фольклорного пласту не є випадковим, серед інших він вирізняється своєю неповторністю як в самому діалекті так і в інтонації (цікаві ладові переходи, незвичність акцентів та вибаглива ритміка є характерними рисами лемківського фольклору).
Неофольклорні пошуки Колесси багато в чому перегукуються з пошуками його сучасників – Карла Орфа та Бели Бартока, що також вбачали свіжість музичної мови у національних пісенних пластах. А «Лемківське весілля» можна вважати, в певному сенсі, українською «Карміною Бураною», оскільки обидва твори посідають у різних культурах аналогічні ніші.
Головна особливість творчості композитора – звертання до різних музичних діалектів Західної України, з яких, можливо, найбільш своєрідні: гуцульський, поліський і особливо лемківський. Це стосується не лише обробок та хорових жанрів, а й переважної більшості інших створених ним творів: «Картинки Гуцульщини», «Три коломийки», Перша симфонія та ін.
Однак, для пізнання творчості Миколи Колесси важливе розуміння багатогранності і різнобічності його таланту. Як видатний музикант, він проявив себе не лише в композиторській творчості. Митець постійно виступав і в якості диригента: сучасники запам'ятали його, як талановитого інтерпретора музики різних стилів і жанрів. Колесса був одним із засновників симфонічного оркестру Львівської філармонії, диригентом Львівського театру опери та балету, працював художнім керівником і диригентом хорової капели «Трембіта». А згодом – став фундатором львівської диригентської школи, створивши її теоретичне обґрунтування, викладене у підручнику «Основи техніки диригування». Цей посібник не втрачає своєї актуальності для диригентів вже протягом кількох десятиліть.
Окремої теми заслуговує педагогічна діяльність Миколи Колесса. Він, поряд з С.Людкевичем, започаткував Львівську композиторську школу і продовжив себе у цілій плеяді талановитих учнів. Серед них багато імен визнаних не тільки на Україні, а і за кордоном: Стефан Турчак, Юрій Луців, Євгеній Вахнянин, Тарас Микитка, Іван Гамкало, Роман Филипчук та багато інших.
Сьогодні ім'я Миколи Колесси шановане не лише на теренах батьківщини, але й широко за її межами. Його вважають легендою музичної культури та одним за найвизначніших львівьян усіх часів.
За свої вагомі творчі досягнення Микола Колесса здобув звання заслуженого діяча мистецтв України (1951 р.) та народного артиста УРСР (1972 р.). Також, він – лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, академік, кавалер орденів «За заслуги», кавалер ордену Ярослава Мудрого V ступеня, Герой України.
Нещодавно, у 2006 році, видатний композитор пішов з життя (у віці 103-х років), залишивши після себе безцінний спадок: твори останніх десятиліть, що визначили найвищу творчу зрілість – Другу симфонію, твір для струнного оркестру «У горах» та хорові твори. Ним опрацьовані фактично всі музичні жанри: хорові, сценічні, камерно-вокальні, оркестрові та жанр мініатюри. Усі вони поповнюють на сьогодні мистецьку скарбницю України.
Основні твори Миколи Колесси:
Для хору :
• 1929 – «В лісах і серед піль», сл. М.Сопілки, для чоловічного хору без супроводу.
• 1931 - "Новобранці", сл. І.Крушельницького, чоловічий хор без супроводу.
• 1933 - "Пісня", сл. Лесі Українки, для чоловічого хору без супроводу.
• 1933 - "Темна хмара", сл. Лесі Українки, для чоловічого хору без супроводу.
• 1936 - "Аж мило згадати", сл. М.Шашкевича, для чоловічого хору без супроводу.
• 1938 - "Літо", сл. В.Гаврилюка, для мішаного хор без супроводу.
• 1940 - "Ой кувала зозулиця", сл. народні, для мішаного хору без супроводу.
• 1944 - "Земля цвіте", сл. Т.Одудька, для мішаного хору з фортепіано.
• 1944 - "Живи Україно", проект гімну УРСР, для мішаного хору з фортепіано, з симфонічним оркестром.
• 1945 - "Радісний день", сл. А.Кос-Анатольського, для мішаного хору з фортепіано, з симфонічним оркестром.
• 1947 - "Слава бійцям Заньківчанам", сл. С.Масляка, для мішаного хору з фортепіано.
• 1949 - "Від Чорного моря і високих Карпат", сл. Т.Масенка, для мішаного хору без супроводу.
• 1951 - "Українська весна", сл. О.Ющенка, для мішаного хору без супроводу.
• 1953 - "Ой у горах у Карпатах", сл. П.Капустяка, для жіночого хору з фортепіано.
• 1953 - "Ой, зелена Буковино", сл. П.Голубничого, для мішаного хору з фортепіано.
• 1962 - "Зоряна ніч", сл. С.Руданського, для мішаного хору без супроводу.
• 1975 - "Гаї шумлять", сл. П.Тичини, для мішаного хору без супроводу.
• 1983 - "Думи мої", сл. Т.Шевченка, для мішаного хору без супроводу.
Оркестрові твори:
• 1928 - "Українська сюїта" для симфонічного оркестру
• 1931 - Варіації для симфонічного оркестру
• 1950 - Симфонія №1 (соль-мажор)
• 1966 - Симфонія №2 (ля мінор)
• 1972 - "В горах" для струнного оркестру
• 1972 - "Українська сюїта" для симфонічного оркестру (нова редакція)
Камерні твори
• 1930 - Фортепіанний квартет
Сценічні твори
• 1946 - "Веселі ведмежата" (текст М.Поліванова).
• 1952 - "Котигорошко" (текст А.Шияна)
• 1958 - "Торба, шапка і сопілка" (текст К.Черняк)
А також: велика кількість обробок народних пісень, фортепіанні твори, твори для органу, музика до кінофільмів та ін .
Цікаві Інтернет-ресурси
Микола Колеса [Електронний ресурс] // Наша Парафія. – Режим доступу : http://www.parafia.org.ua/person/kolessa-mykola/. – Назва з екрана. – (Дата звернення 29.08.2013).
Помер видатний композитор Микола Колесса [Електронний ресурс] // Maidan.org.ua. – Режим доступу : http://maidanua.org/static/news/2006/1149833483.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 29.08.2013).
Колесса Микола Філаретович [Електронний ресурс] // ГЕРОЇ УКРАЇНИ. – Режим доступу : http://ukrgeroes.narod.ru/KolessaMF.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 29.08.2013).
День державності на західноукраїнських землях
Західноукраїнська Народна Республіка –українська держава, що існувала протягом 1918–1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року. Охоплювала територію заселену українцями – Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції.
Історія
Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель – Східна Галичина, Буковина та Закарпаття – перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.
Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських Січових Стрільців Дмитра Вітовського.
18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства і студентства було утворено Українську Національну Раду (УНРада) – політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії.
19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття (буковинці підтримали проголошення незалежності на Буковинському Віче). Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.
31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною – і включити її до складу Польщі. УНРада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. Тоді на вечірньому засіданні УГВК (Українського Генерального Військового Комісаріату) 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом .
Листопадовий чин
Листопадовий чин – військовий переворот, організований в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Українською Національною Радою силами Українських Січових стрільців в Королівстві Галичини і Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії з метою встановлення влади Української Держави (перейменованої згодом на Західноукраїнську народну республіку) на території, на яку вона претендувала. В результаті утворилася держава площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка розв'язала українсько-польську війну 1918-19 років для захоплення Галичини.
Причини і організація
Польські військові та політичні кола, посилаючись на «державотворчу нездатність» західних українців та необхідність об'єднання Галичини у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», заручившись підтримкою США і Антанти, створили у Парижі Польський Національний Комітет. 28 жовтня у Кракові було утворено Польську Ліквідаційну Комісію, ціллю якої було проведення у Львові в ніч з 2 на 3 листопада збройного виступу з встановленням польської влади, про що було попереджено намісника Галичини й австрійський уряд. Приїзд Комісії до Львова був запланований на 1 листопада.
Увечері 31 жовтня в Народному домі члени Національної Ради та Військового Комітету обговорити результати останніх переговорів Костя Левицького з намісником Гуйном про передачу влади українцям. Гуйн відмовився це зробити, посилаючись на відсутність вказівок з центру. Деякі учасники пропонували чекати маніфесту з Відня, проте представник Центрального Військового Комітету Дмитро Вітовський наполягав на збройному захопленні влади:
«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!»
Вітовський переконав членів Національної Ради вдатися до виступу. Начальник штабу Семен Горук розіслав кур'єрів до комісарів повітів з наказом у ніч на 1 листопада взяти владу на місцях. Командирові полку УСС Осипу Букшованому було наказано виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля наказано зайняти місто і знищити міст через Сян, щоб не пропустити через річку «ні одного поляка».
Основну збройну силу українців становили 15-ий тернопільський, 19-ий львівський, 41-ий чернівецький полки , 30-ий, 50-ий та 90-ий курені УСС, загальна чисельність яких 25 жовтня складала 2400 осіб. Однак, більшість частин не були бойовими, не вистачало офіцерів. Натомість, поляки розраховували зайняти Львів 2-3 листопада без зайвих зусиль. На нараді старшин в Народній гостиниці увечері 31 жовтня з'ясувалося, що в розпоряджені штабу повстання всього близько 1400 стрільців і 60 старшин. На засіданні, яке згодом перебралося до кам'яниці «Просвіти» на площі Ринок, а потім в Народний дім, 35 присутніх командирів отримали конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об'єктів Львові та роззброєння неукраїнських підрозділів.
Повстання
О четвертій годині ранку 1 листопада почалося повстання. Першими почали діяти загони поручика Цьокана. Він також повідомив у штаб, що австрійські, німецькі та угорські підрозділи дотримуються нейтралітету. Загін поручника Мартинця захопив ратушу, 75 стрільців хоружного Сендецького оволоділи намісництвом та арештували генерала Гуйна. Четар Григорій Трух зайняв комендатуру і арештував генерала Пфеффера, четар Огоновський зайняв і роззброїв міську поліцію, відразу було розташовано першу помічну службу сотника Я. Гинилевича. О 5-ій ранку було відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію, захоплено радіо. До світанку зайнято всі вокзали. Вже на ранок у місті з'явилися українські патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках. На львівській ратуші було піднято синьо-жовтий прапор, виготовлений дружиною директора «Народної торгівлі» Марією Лазорко і встановлений 17-річним вістуном Степаном Паньківським. О 7-ій ранку Дмитро Вітовський рапортував Костю Левицькому про зайняття Львова без жодних людських втрат. Тоді ж Військовий Комітет було перейменовано на Українську Генеральну Команду.
Підрозділи УСС зайняли також Станіславів, Тарнопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші.
Вдень намісник Гуйн передав всю владу в Галичні своєму заступнику українцеві Децикевичу, посилаючись на маніфест цісаря від 16 жовтня 1918 року Українській Національній Раді. Надвечір Генерала Гуйна та чиновників австрійської адміністрації було відпроваджено потягом до Відня. Перед від'їздом генерал Гуйн сказав:
1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Української Національної Ради до населення міста Львова:
«Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням. Під сею умовою безперечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається».
Наслідки
Листопадовий чин спричинив утворення Української Держави площею 70 тис. км² 9 листопада було сформовано її уряд - Державний Секретаріат. 13 листопада Українська Держава отримала нову назву – Західноукраїнська народна республіка. Втім, це призвело до опору поляків і розгортання з перших днів існування ЗУНР польсько-української війни.
Так, вже 1 листопада у Львові польське населення міста розпочало підготовку до відсічі «українського замаху». Польський штаб розмістився у Будинку техніків (по сучасній вулиці Горбачевського) та Школі імені Сенкевича (сьогодні – вул. Залізняка, 21). Під вечір 1 листопада наприкінці вулиці Коперніка з'явилися перші збройні вузли польського опору.
У пам'ять про Листопадовий чин в центрі Львова названо вулицю. Щороку, 1 листопада, у Львові відзначають День Листопадового чину .
Історичне значення утворення ЗУНР
Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів. Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.
ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток .
Календар знаменних дат 8 листопада
125 років від дня народження Нестора Івановича Махна(1888-1934)
Нестор Іванович Махно (прізвисько батько Махно) 7 листопада 1888, с. Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії, Російська імперія (нині м. Гуляйполе Запорізької області, Україна) – 25 липня (за іншими даними 6 червня) 1934, Париж, Франція) – керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років, українського козацького походження та православного віросповідання; анархіст, політв'язень, державний, військовий та політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни.
Життєвий шлях
Народився Махно у родині сорокадворічного Івана Родіоновича Махна, державного селянина села Гуляйполе, та його дружини Євдокії. Наступного дня його охрестили у Христо-Воздвиженській церкві й дали ім'я Нестор.
У 1889 році, коли Несторові не виповнилося ще й року, у нього помер батько. Його мати Явдоха Матвіївна Передерій залишилася у великій матеріальній скруті з п'ятьма синами: Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та найменшим Нестором. «На 8-му році мати віддала мене в двокласну Гуляйпільську початкову школу. Навчався я добре, шкільні премудрості давались мені легко. Зимою навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 копійок в день», - так згадував Нестор Махно про своє дитинство. Згодом працював у малярній майстерні, в купецькій лавці.
Початок політичної діяльності (до 1917)
У 1905–1906 роках Нестор сприяв українським соціал-демократам зі «Спілки» - і навіть розповсюджував їхню літературу та листівки. Проте для нього цього було замало, він прагнув до активних дій: у 1906 став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині.
Анархісти вважали, що гроші, захоплені під час експропріацій, потрібні на революцію, що вони експропріаціями атакують приватний капітал, щоб привчати робітників і селян не поважати приватну власність. Виручені гроші анархісти використовували на придбання зброї, яку купували навіть у Відні, на створення нових груп, на пропаганду і особисті потреби. Уночі 14 жовтня 1906 відбулося перше бойове хрещення Нестора: троє озброєних анархістів у паперових чорних масках увірвалися до будинку місцевого торговця Ісаака Брука (на якого колись працював Нестор) і стали вимагати видати на користь «бідних хліборобів» 500 рублів. Торговець, пославшись на свою бідність, видав революціонерам лише 151 рубль. З кінцем 1906 року Махна уперше заарештовано за звинуваченням у тероризмі: він потрапив під нагляд поліції, але за браком доказів незабаром його звільнено. Слідував випадок, якого можна вважати скоріше побутовим: Махно вирішив допомогти своєму товаришу та службовцеві лікарні Михеєву позбутися суперника, відкривши на вулиці стрілянину, але промахнувся.
Після цих подій у Гуляйполі почалися арешти і обшуки, було запроваджено комендантську годину, до села прибув каральний загін під командуванням пристава Караченцева. Були заарештовані анархісти В. Антоні, Н. Зуйченко, К. Кириченко, С. Заблодський,
О. Бондаренко. Але слідство не змогло довести причетності групи Антоні до нападу на пошту, і через місяць хлопців було звільнено. 27 серпня 1908 Махно було заарештовано знову. Йому інкримінували вбивство провокатора Андрія Гура, хоча Махно і не був до нього причетний (провокатора вбив О. Семенюта). Збереглася поліцейська картка Нестора Махна, в якій констатувалося, що Махно мав зріст 2 аршини і 4 вершки, карі очі, темно-русяве волосся, шрам на лівій щоці, що він розмовляє українською та російською мовами, православний, на час арешту грошей та цінних речей не мав. Махно та його товариші перебували півтора року в Олександрівській в'язниці (камера № 8) і у Катеринославській губернській в'язниці. В новорічну ніч 1909-го року Махно з товаришами зробили спробу втекти, але їх схопили.
З 22 по 26 березня 1910-го року у Катеринославі Тимчасовий Одеський окружний військовий суд розглядав справу 13 гуляйпільських анархістів, серед яких був і Нестор Махно. На слідстві Нестор сказав, що ні до якої розбійницької шайки не належить, а є членом політичної революційної організації, що виборює свободу для людей; що гроші після експропріацій йшли виключно на революцію. Суд засудив до шибениці 5 гуляйпільських анархістів (Н. Махна, Є. Бондаренка, К. Кириченка, Ю. Орлова, Н. Альтгаузена). З перелічених був страчений лише Є. Бондаренко, ще два анархісти, Шевченко та Хшива, були повішені з іншої справи гуляйпільців. В очікуванні вироку отруївся К. Кириченко. Через тяжку хворобу Н. Зуйченкові замінили смертну кару безстроковою каторгою. Гуляйпільські анархісти К. Лісовський та С. Заблодський були заслані на 6 років у виправні арештантські роти, Марія Мартинова була засуджена на 5 років тюрми.
1911–1917 — був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві.
1917–1921
Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.
У кінці 1917 р. – початку 1918 р. Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О. Каледіна.
Наступ в березні 1918 р. німецько-австро-угорських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві.
Улітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін під назвою Чорна Гвардія, розпочав боротьбу проти німецько-австро-угорських окупантів та уряду гетьмана П. Скоропадського.
В середині грудня 1918 р. Махно мав переговори з керівництвом Директорії УНР, але відношення його до Директорії було однозначно негативне, як до спадкоємниці Центральної Ради, котра запросила в Україну австро-німецькі війська. І вже того ж місяця повстанські загони Махна разом з більшовиками вибили петлюрівців з Катеринослава і зайняли місто (31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша повернули місто).
З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Його повстанська армія увійшла до складу Української Радянської Армії і згодом одержала назву «третя бригада Першої Задніпровської дивізії» (командувач дивізії
П. Дибенко), до складу якої входили також повстанські загони отамана М. Григор'єва під назвою «перша бригада Першої Задніпровської дивізії». Махно та Григор'єв одержали звання комбригів Червоної Армії.
Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918–1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат»(створена 1918 року), що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя.
Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.
У червні 1919 р. озброєна італійськими гвинтівками без боєприпасів бригада Махно зазнала значної поразки під час наступу денікінців. Радянська влада звинуватила повстанців в розвалі фронту і оголосила Махна «поза законом». Знаходячись в тилу у денікінців, Махно продовжував боротьбу. На початку вересня 1919 р. завершив переформування повстанських та окремих червоноармійських загонів. Партизанське військо було перейменовано в «Революційну повстанську армію України (махновців)», що нараховувала біля 80 тис. бійців).
1 вересня 1919 року у с. Добровеличківка Херсонської губернії відбулась нарада командного складу повстанської армії Н. Махна. Обрано новий склад Реввійськради (голова – Лащенко), затверджено структуру армії, яка складалася з чотирьох корпусів.
Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А. Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим та отаманом А. Шкуро.
За військові дії проти Денікіна в 1919 році в Приазов'ї, що уповільнили просування Добровольчої Армії на Москву, Нестор Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора № 4 (пізніше в офіційній радянській історіографії вважалось, що цим орденом був нагороджений Ян Фабріциус).
В кінці 1919 р. – на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. 25 червня 1920 було надруковано звернення голови РНК УСРР
Х. Г. Раковського та начальника тилу Південно-Західного фронту наркома внутрішніх справ РСФРР Ф. Е. Дзержинського до селян Катеринославської губернії з закликом допомогти Червоній армії ліквідувати загони отамана Махна як найнебезпечнішого ворога радянської влади. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Так, 29 червня – 9 липня 1920 відбувся рейд махновських загонів по Бахмутському, Ізюмському, Костянтиноградському, Новомосковському та Павлоградському повітах, протягом якого їхня численність зросла до 10 тис. бійців.
Під час наступу військ П. Врангеля у вересні – жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М. Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. Однак, ще 29 вересня в Харкові на засіданні політбюро ЦК КП(б)У вирішено угоду про перемир'я не оголошувати, а лише обмежитися повідомленням про перехід загонів Н. Махна у тил військ генерала П. Врангеля.
З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі, на Дон і у Поволжя. 27 червня 1921 на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У Михайлу Фрунзе було рекомендовано звернути увагу на необхідність терміново вигнати Махно з Полтавщини в одну з голодуючих губерній, якщо неможливо його швидко ліквідувати.
27 серпня 1921 року у «Вістях ВУЦВК» писали, що «в селі Софіївка на межі Єлисаветградського та Миколаївського повітів Миколаївської губернії розгромлено збройний загін отамана Н. Махно. Вбито 100 махновців, у тому числі сам Махно, начальник махновського штабу Лас та начальник розвідки Іванів. Захоплено зброю махновців та 100 коней.» 28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.
Надання почесного звання «батько»
Про повагу до Нестора Івановича з боку його прибічників і навіть противників свідчить використання протягом багатьох десятиліть, навіть у спеціальній науковій літературі, по відношенню до нього стародавнього українського шанобливого звертання, широко поширеного у старі часи серед козаків і жителів степів - «батько». Вживання цього звертання в старі часи свідчило про надзвичайну повагу до людини, майже рівну повазі до рідного батька, захисника, вчителя і спасителя. Обставини, в яких до Нестора Івановича вперше було вжито це звертання, самі по собі були досить незвичайні, в них вперше яскраво проявився талант Нестора як чудового командира, здатного врятувати своїх людей, в здавалось би безвихідній ситуації.
В еміграції (1921–1934)
Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР. У кінці 1923 Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом – у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.
З табору інтернованих пише наступний лист до Президента Чехословацької республіки Томаша Масарика:
«Вельмишановний пане президенте, звертаюсь до Вас як до старого революціонера і соціаліста. Ви бачили, що переворот у 1917 році, яким було скинуто деспотичний центристський режим у Росії, дав можливість усім народам, що населяли її, самостійно розпочати облаштування свого життя на нових революційних засадах. Але різні авантюристичні й демократичні партії стали на перешкоді цього і з допомогою своїх послідовників, як справа так і зліва, намагались ухопити до своїх рук владу над народом. І народи в інтересах здійснення волі трудящих на місцях і в інтересах перебудови режиму на нових революційних засадах змушенні були взятись за зброю, щоб захистити свою соціальну і національну незалежність і до останніх сил боролись проти різних узурпаторів влади за збереження хоча б решток революційних досягнень.
Чеський народ, котрий, як і український, багато століть перебував під гнітом чужинської окупації, мав більше щастя. Є вже вільним, має демократичну владу і може вільно працювати на своїй батьківщині. Інакше склалася доля українського народу; чотири роки поливаються українські степи кров'ю його синів у боротьбі за соціальну і національну незалежність і за право бути господарем у своїй батьківщині.
Я як політичний в'язень був звільнений з тюрми в революційні дні 1917 року. Як старий політичний працівник не міг залишитись осторонь масового політичного руху, який розгорнувся тоді на території колишньої Росії і почав організаційну роботу в Катеринославській губернії. Але недовго ми спокійно займались організаційною роботою, бо з'явились люди, які хотіли використати непевне становище для свої честолюбних планів. Необхідно було залишити спокійну творчу працю, взятись за зброю і захищати завоювання революції. За час 4-літньої збройної боротьби за соціальну незалежність я був дев'ять разів поранений і обезсилений. За рішенням Революційної Повстанської Військової Ради, я розпустив свою повстанську армію на дрібні відділи і в супроводі однієї сотні наприкінці 1921 року прибув до Румунії на лікування. Коли мої рани загоїлись, навесні 1922 року відправився я з групою 14 чоловік на Україну, звідки отримував повідомлення, але непередбачувані обставини змусили нас увійти на територію Польщі.
Складна політична ситуація, у якій живе Польща останнім часом, постійні загрози з боку радянської Росії змусили її забути про слов'янську гостинність і садити за колючий дріт усіх політичних емігрантів, це було зроблено також зі мною і моїм підрозділом. А нові намагання більшовиків усунути мене і моїх людей з польської території поставили мене в такі умови, перед якими бліднуть навіть умови життя в царських тюрмах.
Чеський народ, який перебував під гнітом чужої окупації, краще, ніж хто інший, зрозуміє муки століттями пригнічуваного українського народу і наше страждання у тюрмі, бо ми змагались за краще майбутнє для нього. Я думаю, що за свою 4-річну боротьбу заслужили ми у західних народів на щось більше ніж тюрма. До того часу жодна західна держава не виходила так щиро назустріч утікачам з колишньої Росії без огляду на політичні переконання, як це робить Чехословаччина.
Щира вдячність буде винагородою братерському слов'янському народу, який у тяжкі часи надав пристанище нещасним утікачам зі своєї батьківщини. Звертаюсь до вас як до старого революціонера та соціаліста – від вас залежить уможливити нам вільне життя на вашій землі після 4-річного більшовицького раю і братської польської в'язниці аж до того часу, коли ми зможемо повернутись на свою батьківщину. Прошу вас, вельмишановний пане президенте, дати розпорядження владі республіки відносно дозволу на в'їзд для мене і 12 чоловік мого супроводу. Я подав клопотання такого змісту до Міністерства закордонних справ чехословацької республіки. Сподіваюсь, що нам буде надано притулок, як і іншим політичним емігрантам, перебування яких на польській території було неможливим з тих же причин що і у нас.
З повагою Вождь Революційного Повстанського Війська України (Махновців)
Н. Махно 1922 р. Польща, табір інтернованих Стршалково».
У квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризької «Ґранд Опера» та в кіностудіях. Підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда».
Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Лашез.
Родина
Нестор Іванович Махно народився в бідній селянській родині, нащадків закріпачених козаків. За деякими даними його предки згадуються в першій половині XVIII ст. в реєстрах козаків Лукомльської сотні Лубенського полку Війська Запорізького, де вони записані як Мохно.
Нестор з дитинства побачив голод і злидні, рабську важку працю, що очевидно вплинуло на формування його характеру і світогляду, сформувало його любов до правди і повагу до простих людей, власне бачення козацької історії краю.
У Махно було чотири брати – Полікарп, Савелій, Омелян і Григорій. Всі вони були миролюбивими людьми, займалися хатнім господарством і участі у Громадянській війні не брали, але всі були жорстоко вбиті, що не могло не позначилося на відношенні Нестора до тих, хто був причетний до їх смерті – австро-угорських і німецьких окупаційних військ, білогвардійців і більшовиків. Можливо саме загибель чергового з братів кожного разу повертала Нестора до повстанських лав після того як він черговий раз намагався повернутися до мирного життя. Майже всі брати Нестора залишили по собі великі сім'ї і численних нащадків, які проживають нині в усьому світі, в тому числі в Україні і країнах колишнього Радянського Союзу.
За даними з книги Миколи Герасименка «Батько Махно. Мемуари білогвардійця», яку сам Махно називав «суцільною вигадкою», першою дружиною Нестора Івановича була дівчина з єврейськоїродини Соня.
Другою – його землячка з Гуляй-Поля Анастасія Васецька, з якою він переписувався під час ув'язнення у Бутирці. Він одружився на ній після звільнення, але незабаром через революційні події Махно лишив вагітну дружину. Анастасія тим часом народила сина, який прожив усього тиждень. Нестор так і не побачив цю дитину. Поки він був у роз'їздах, хтось повідомив Насті, що її чоловік загинув у бою. Вона вийшла заміж повторно. Більше вони не бачилися.
Останньою дружиною Нестора Махна була вчителька з Гуляй-Поля Галина Кузьменко. Вони одружились у 1919 р. Разом перейшли румунський кордон, втікаючи від більшовиків. 1922 р. під час перебування у Польщі у них народилася донька Олена. Розлучилися в 1920-х роках. Під час другої світової війни Галину Кузьменко з донькою гітлерівці вивезли до Німеччини, де у 1945 р. їх заарештували НКВСівці. Після звільнення жили у Джамбулі Казахської РСР, де і померли.
Образ Махна в українській та світовій культурі
Махно та махновщина є одним з символів світового анархістського руху. Також написано багато пісень, які оспівують Батька та махновський рух.
• Французька пісня про Махновщину
• Махновщина – іспанська пісня
• Польська пісня «Machnowszczina»
• Makhnos Philosophers – вірш Джона Маніфолда(John Manifold)
У 2006 році російський режисер Микола Каптан зняв багатосерійний художній фільм «Дев'ять життів Нестора Махна», в якому Махна зіграв актор Павло Дерев'янко.
У 1968-ому, коли паризька молодь перейменовувала корпуси Сорбонни на честь Махна, один з рупорів студентського бунту Даніель Кон-Бендит заявив, що «Махновський рух – модель майбутнього ідеального суспільства».
• Іспанський фільм Néstor Makhno, un campesino de Ucrania
• Іспанський фільм Nestor Makno
• Український фільм http://www.youtube.com/watch?v=HMIJxa2FZwQ
В літературі:
Дитинство Нестора описане в книзі для дітей «Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича» .
Пам'ять
З 2006 року в День Незалежності України в місті Гуляйполе проходить етнофестиваль «День незалежності з Нестором Махном».
22 грудня 2006 у Дніпропетровську (колишній Катеринослав) лідер партії «Братство» Дмитро Корчинський разом зі своїми однодумцями встановив меморіальну дошку на готелі Асторія по пр. Карла Маркса, в якому в 1919 році розміщувався штаб Нестора Махна.
24 серпня 2009 у м. Гуляйполе було урочисто відкрито пам'ятник М. І. Махно .
Цікаві Інтернет-ресурси
Махно Нестор Иванович [Електронний ресурс] // О Городе. – Режим доступу : http://gorod.dp.ua/tema/persons/?pageid=379. – Назва з екрана. – (Дата звернення 27.06.2013).
Нестор Іванович Махно [Електронний ресурс] // Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл». – Режим доступу : http://www.spas.net.ua/index.php/node/inc/mahno_ukr. – Назва з екрана. – (Дата звернення 27.06.2013).
Нестор Іванович Махно [Електронний ресурс] : видео // YouTube. – Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=CZqOhz5JtdU. – Назва з екрана. – (Дата звернення 27.06.2013).
Календар знаменних дат 9 листопада
День Преподобного Нестора Літописця Київського. День української писемності та мови
Нестор Літописець (бл. 1056 року – бл. 1114, Київ) – преподобний, київський літописець та письменник-агіограф. З 1073 чернець Києво-Печерського монастиря. Автор Житій святих князів Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Вважається упорядником (за іншою версією автором) Повісті временних літ. Помер і похований у Києво-Печерському монастирі.
У листопаді 2013 року виповнюється 957 років із дня народження преподобного Нестора Літописця. Враховуючи історичне значення діяльності першого вітчизняного історика, видатного письменника та мислителя і ченця Києво-Печерської Лаври, Верховна Рада України постановила святкувати день народження преподобного Нестора Літописця на державному рівні.
У середині XI ст., коли ігуменом Києво-Печерського монастиря був преподобний Феодосій, в обитель прийшов юнак, ім’я якого стало символом книжної мудрості, поєднаної з аскетичним подвигом. Преподобний Нестор Літописець насамперед відомий як автор знаменитої «Повісті минулих літ». Йому також належать «Читання про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» та житіє преподобного Феодосія Печерського. У 1091 р., напередодні престольного свята, ігумен Сильвестр доручив Нестору викопати із землі мощі святого Феодосія. Саме завдяки тому, що преподобний особисто брав участь у відкритті мощей, сьогодні нам відомі деталі цієї священної події. Про висоту особистих чеснот Нестора свідчить той факт, що він разом з іншими духоносними отцями Києво-Печерської обителі брав участь у вигнанні біса з Никити затворника (згодом Новгородського святителя).
Головним послухом Нестора було літописання. Він не просто старанно виконував доручену йому справу, а цінував і любив книжне знання. «Велика бо користь буває людині від учення книжного, - казав він, - книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних… Це ріки, що напоюють увесь всесвіт, це джерела мудрості». Перш ніж з-під його пера з’являлися літописні рядки, святий вивчав різні історичні джерела, серед яких візантійські хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, попередні руські літописні зведення й оповіді, монастирські записи, просто свідчення сучасників: торговців, воїнів, мандрівників.
Святий помер у 1114 р., заповівши братії не полишати його справи. Історія зберегла імена продовжувачів Несторового літопису, серед них ігумен Сильвестр, ігумен Мойсей Видубицький, який продовжив літописання до 1200 р., а також ігумен Лаврентій – автор рукопису, що датується 1377 р., завдяки якому ми і знайомі з «Повістю» Літописця.
Преподобний Нестор повідомляє нам про перші згадки про наш народ у всесвітніх церковних джерелах, про створення слов’янської грамоти Кирилом та Мефодієм, про Хрещення княгині Ольги та вибір віри князем Володимиром, про перших митрополитів Руської Церкви, про виникнення Печерської обителі та багато, багато чого іншого.
Адже ретельні дослідження джерел української писемності, сформували стійку дослідницьку думку про те, що саме з дія льності Преподобного Нестора Літописця починається письмова українська мова.
Вольтер писав, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну мову треба вивчати все життя. Тому в 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Нетлінним скарбом століть називають національну мову і літературу — скарбом, що передається від покоління до покоління, що об’єднує минуле й прийдешнє. Мова — живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба у чистоті берегти цей нетлінний скарб, прислухаючись до порад відомого нашого поета Максима Рильського:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур'ян.
Чистіша від води
Вона хай буде.
Вірно й слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм життям .
День української мови та писемності
В листопаді 1997 р. був виданий указ Президента України "Про День української писемності та мови".
В ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важлив ої ролі української мови в консолідації українського суспільства встановлено в Україні День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.
Це робиться для того, щоб привернути увагу до історії української книги і до сучасних її проблем.
Віхами історичного розвитку культури освіти книжкової справи в Україні безумовно є видатні пам'ятки українського народу, такі як "Реймське" Євангеліє, вивезене до Франції дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною, "Остромирове Євагіліє", що вважається найдавнішньою і точно датованою пам'яткою рукописного мистецтва, "Київський Псалтир".
Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу (О.Олесь).
Одна вона у нас така –
Уся співуча і дзвінка,
Уся плакуча і гремуча
Хоч без лаврового вінка.
Т. Шевченко
Людина, яка втратила свою мову – неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінніша рефлексія і користується вона, за визначенням І.Франка, «верхньою» свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притуплена. (П.Мовчан).
Коли забув ти рідну мову,
Яка б та мова не була –
Ти втратив корінь і основу
Ти обчухрав себе до тла
А. Білоус
Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова. Ота жива схованка людського духу. Його багата скарбниця, в яку народ складає і своє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. (П.Мирний).
Українська мова
Українська мова – державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову вважали рідною 67,5% жителів України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, становила 2,9%.
Походження
Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови).
Історію української мови починають від праслов'янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.
За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови - українська, російська та білоруська - як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.
Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов'янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої "праруської" спільної мови не існувало.
Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно - українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.
Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов'янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов'янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов'янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.
З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником - Т.Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.
Писемність
Питання походження слов'янської писемності залишається досі остаточно не з'ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.
Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма - кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов'янського "глагол", що означає "слово").
Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.
Кирилиця - цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.
Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 - голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м'яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ' ) - по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] - має, юнак, в'янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] - їжа, з'їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] - його, а в інших позиціях - нескладовий голосний [ і ] - йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м'якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ - задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] - щука.
Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом - друковані й писані.
Сучасна українська мова
Сучасна українська мова є мовою флективною: для граматичної зв'язності служить закінчення слова, тому мова вирізняється розгалуженою системою закінчень. Функція суфіксів і префіксів - уточнювати зміст кореня, носія основного лексичного значення.
Іменник характеризуються сімома відмінками, один з яких - кличний - відрізняє українське відмінювання від аналогічної системи інших східнослов'янських мов. Дієслово української мови існує в чотирьох часах: окрім минулого, теперішнього та майбутнього, використовується давноминулий час (для вираження дії, яка відбулася в минулому, але раніше від дії, вираженої звичайним минулим часом).
Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської - розкішний, обридати, нащадок, з польської - перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської - брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської - хлопець; з болгарської - храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов - давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих .
Заснування Дня української мови – це тільки проголошення благородної мети. Що ж до практичного її втілення, то абсолютно очевидно - зберігати й плекати рідну мову може тільки її носій. Тобто, ми - українці .
Цікаві Інтернет-ресурси
Актовий день Київських духовних шкіл. Пам’ять преподобного Нестора Літописця [Електронний ресурс] // Мір Православія. – Режим доступу : http://mir-pravoslaviya.org.ua/ukr/node/265. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
9 листопада 2012 року - День преподобного Нестора Літописця Київського [Електронний ресурс] // БІБЛІОNEWS. – Режим доступу : http://rokitne-blog.at.ua/news/9_listopada_2012_roku_den_prepodobnogo_nestora_litopiscja_kijivskogo/2012-11-08-205. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
9 листопада - день пам’яті преподобного Нестора Літописця [Електронний ресурс] // Українська Православна Церква. Київський Патріархат. – Режим доступу : http://www.bogoslov.cv.ua/index.php. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
У день пам’яті преподобного Нестора Ліпописця Київські духовні школи урочисто відзначили 20-річчя відродження Київської духовної академії Літописця [Електронний ресурс] // Київська духовна академія і семінарія. – Режим доступу : http://kdais.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2007%3A-20-&catid=1%3Anews-mail&lang=uk. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
День памя'ті преподобного Нестора Літописця [Електронний ресурс] : відео // YouTube. – Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=OlF0q7tGqz4. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
У день вшанування пам'яті преподобного Нестора-Літописця в Маркушівській школі пройшов фестиваль духовних пісне співів [Електронний ресурс] // Житомирська Єпархня. – Режим доступу : http://zhytomyr-eparchy.org/ru/u-den-vshanuvannya-pamyati-prepodobnogo-nestora-litopiscya-v-markushivskiy-shkoli-proyshov-festival. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
Близнець Віктор Семенович (10 квітня 1933, Володимирівка, Кіровоградська область — 2 квітня 1981, Київ) — український письменник-прозаїк.
Всесвітній день здоров’я 7 квітня 2012 року [Електронний ресурс] // Рідна країна : світоглядний портал. – Режим доступу: http://ridna.ua/2012/04/sohodni-vsesvitnij-den-zdorovya/. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
125 років від дня народження Нестора Івановича Махна(1888-1934)
Нестор Іванович Махно (прізвисько батько Махно) 7 листопада 1888, с. Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії, Російська імперія (нині м. Гуляйполе Запорізької області, Україна) – 25 липня (за іншими даними 6 червня) 1934, Париж, Франція) – керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років, українського козацького походження та православного віросповідання; анархіст, політв'язень, державний, військовий та політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни.
Життєвий шлях
Народився Махно у родині сорокадворічного Івана Родіоновича Махна, державного селянина села Гуляйполе, та його дружини Євдокії. Наступного дня його охрестили у Христо-Воздвиженській церкві й дали ім'я Нестор.
У 1889 році, коли Несторові не виповнилося ще й року, у нього помер батько. Його мати Явдоха Матвіївна Передерій залишилася у великій матеріальній скруті з п'ятьма синами: Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та найменшим Нестором. «На 8-му році мати віддала мене в двокласну Гуляйпільську початкову школу. Навчався я добре, шкільні премудрості давались мені легко. Зимою навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 копійок в день», - так згадував Нестор Махно про своє дитинство. Згодом працював у малярній майстерні, в купецькій лавці.
Початок політичної діяльності (до 1917)
У 1905–1906 роках Нестор сприяв українським соціал-демократам зі «Спілки» - і навіть розповсюджував їхню літературу та листівки. Проте для нього цього було замало, він прагнув до активних дій: у 1906 став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині.
Анархісти вважали, що гроші, захоплені під час експропріацій, потрібні на революцію, що вони експропріаціями атакують приватний капітал, щоб привчати робітників і селян не поважати приватну власність. Виручені гроші анархісти використовували на придбання зброї, яку купували навіть у Відні, на створення нових груп, на пропаганду і особисті потреби. Уночі 14 жовтня 1906 відбулося перше бойове хрещення Нестора: троє озброєних анархістів у паперових чорних масках увірвалися до будинку місцевого торговця Ісаака Брука (на якого колись працював Нестор) і стали вимагати видати на користь «бідних хліборобів» 500 рублів. Торговець, пославшись на свою бідність, видав революціонерам лише 151 рубль. З кінцем 1906 року Махна уперше заарештовано за звинуваченням у тероризмі: він потрапив під нагляд поліції, але за браком доказів незабаром його звільнено. Слідував випадок, якого можна вважати скоріше побутовим: Махно вирішив допомогти своєму товаришу та службовцеві лікарні Михеєву позбутися суперника, відкривши на вулиці стрілянину, але промахнувся.
Після цих подій у Гуляйполі почалися арешти і обшуки, було запроваджено комендантську годину, до села прибув каральний загін під командуванням пристава Караченцева. Були заарештовані анархісти В. Антоні, Н. Зуйченко, К. Кириченко, С. Заблодський,
О. Бондаренко. Але слідство не змогло довести причетності групи Антоні до нападу на пошту, і через місяць хлопців було звільнено. 27 серпня 1908 Махно було заарештовано знову. Йому інкримінували вбивство провокатора Андрія Гура, хоча Махно і не був до нього причетний (провокатора вбив О. Семенюта). Збереглася поліцейська картка Нестора Махна, в якій констатувалося, що Махно мав зріст 2 аршини і 4 вершки, карі очі, темно-русяве волосся, шрам на лівій щоці, що він розмовляє українською та російською мовами, православний, на час арешту грошей та цінних речей не мав. Махно та його товариші перебували півтора року в Олександрівській в'язниці (камера № 8) і у Катеринославській губернській в'язниці. В новорічну ніч 1909-го року Махно з товаришами зробили спробу втекти, але їх схопили.
З 22 по 26 березня 1910-го року у Катеринославі Тимчасовий Одеський окружний військовий суд розглядав справу 13 гуляйпільських анархістів, серед яких був і Нестор Махно. На слідстві Нестор сказав, що ні до якої розбійницької шайки не належить, а є членом політичної революційної організації, що виборює свободу для людей; що гроші після експропріацій йшли виключно на революцію. Суд засудив до шибениці 5 гуляйпільських анархістів (Н. Махна, Є. Бондаренка, К. Кириченка, Ю. Орлова, Н. Альтгаузена). З перелічених був страчений лише Є. Бондаренко, ще два анархісти, Шевченко та Хшива, були повішені з іншої справи гуляйпільців. В очікуванні вироку отруївся К. Кириченко. Через тяжку хворобу Н. Зуйченкові замінили смертну кару безстроковою каторгою. Гуляйпільські анархісти К. Лісовський та С. Заблодський були заслані на 6 років у виправні арештантські роти, Марія Мартинова була засуджена на 5 років тюрми.
1911–1917 — був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві.
1917–1921
Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.
У кінці 1917 р. – початку 1918 р. Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О. Каледіна.
Наступ в березні 1918 р. німецько-австро-угорських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві.
Улітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін під назвою Чорна Гвардія, розпочав боротьбу проти німецько-австро-угорських окупантів та уряду гетьмана П. Скоропадського.
В середині грудня 1918 р. Махно мав переговори з керівництвом Директорії УНР, але відношення його до Директорії було однозначно негативне, як до спадкоємниці Центральної Ради, котра запросила в Україну австро-німецькі війська. І вже того ж місяця повстанські загони Махна разом з більшовиками вибили петлюрівців з Катеринослава і зайняли місто (31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша повернули місто).
З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Його повстанська армія увійшла до складу Української Радянської Армії і згодом одержала назву «третя бригада Першої Задніпровської дивізії» (командувач дивізії
П. Дибенко), до складу якої входили також повстанські загони отамана М. Григор'єва під назвою «перша бригада Першої Задніпровської дивізії». Махно та Григор'єв одержали звання комбригів Червоної Армії.
Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918–1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат»(створена 1918 року), що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя.
Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.
У червні 1919 р. озброєна італійськими гвинтівками без боєприпасів бригада Махно зазнала значної поразки під час наступу денікінців. Радянська влада звинуватила повстанців в розвалі фронту і оголосила Махна «поза законом». Знаходячись в тилу у денікінців, Махно продовжував боротьбу. На початку вересня 1919 р. завершив переформування повстанських та окремих червоноармійських загонів. Партизанське військо було перейменовано в «Революційну повстанську армію України (махновців)», що нараховувала біля 80 тис. бійців).
1 вересня 1919 року у с. Добровеличківка Херсонської губернії відбулась нарада командного складу повстанської армії Н. Махна. Обрано новий склад Реввійськради (голова – Лащенко), затверджено структуру армії, яка складалася з чотирьох корпусів.
Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А. Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим та отаманом А. Шкуро.
За військові дії проти Денікіна в 1919 році в Приазов'ї, що уповільнили просування Добровольчої Армії на Москву, Нестор Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора № 4 (пізніше в офіційній радянській історіографії вважалось, що цим орденом був нагороджений Ян Фабріциус).
В кінці 1919 р. – на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. 25 червня 1920 було надруковано звернення голови РНК УСРР
Х. Г. Раковського та начальника тилу Південно-Західного фронту наркома внутрішніх справ РСФРР Ф. Е. Дзержинського до селян Катеринославської губернії з закликом допомогти Червоній армії ліквідувати загони отамана Махна як найнебезпечнішого ворога радянської влади. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Так, 29 червня – 9 липня 1920 відбувся рейд махновських загонів по Бахмутському, Ізюмському, Костянтиноградському, Новомосковському та Павлоградському повітах, протягом якого їхня численність зросла до 10 тис. бійців.
Під час наступу військ П. Врангеля у вересні – жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М. Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. Однак, ще 29 вересня в Харкові на засіданні політбюро ЦК КП(б)У вирішено угоду про перемир'я не оголошувати, а лише обмежитися повідомленням про перехід загонів Н. Махна у тил військ генерала П. Врангеля.
З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі, на Дон і у Поволжя. 27 червня 1921 на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У Михайлу Фрунзе було рекомендовано звернути увагу на необхідність терміново вигнати Махно з Полтавщини в одну з голодуючих губерній, якщо неможливо його швидко ліквідувати.
27 серпня 1921 року у «Вістях ВУЦВК» писали, що «в селі Софіївка на межі Єлисаветградського та Миколаївського повітів Миколаївської губернії розгромлено збройний загін отамана Н. Махно. Вбито 100 махновців, у тому числі сам Махно, начальник махновського штабу Лас та начальник розвідки Іванів. Захоплено зброю махновців та 100 коней.» 28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.
Надання почесного звання «батько»
Про повагу до Нестора Івановича з боку його прибічників і навіть противників свідчить використання протягом багатьох десятиліть, навіть у спеціальній науковій літературі, по відношенню до нього стародавнього українського шанобливого звертання, широко поширеного у старі часи серед козаків і жителів степів - «батько». Вживання цього звертання в старі часи свідчило про надзвичайну повагу до людини, майже рівну повазі до рідного батька, захисника, вчителя і спасителя. Обставини, в яких до Нестора Івановича вперше було вжито це звертання, самі по собі були досить незвичайні, в них вперше яскраво проявився талант Нестора як чудового командира, здатного врятувати своїх людей, в здавалось би безвихідній ситуації.
В еміграції (1921–1934)
Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР. У кінці 1923 Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом – у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.
З табору інтернованих пише наступний лист до Президента Чехословацької республіки Томаша Масарика:
«Вельмишановний пане президенте, звертаюсь до Вас як до старого революціонера і соціаліста. Ви бачили, що переворот у 1917 році, яким було скинуто деспотичний центристський режим у Росії, дав можливість усім народам, що населяли її, самостійно розпочати облаштування свого життя на нових революційних засадах. Але різні авантюристичні й демократичні партії стали на перешкоді цього і з допомогою своїх послідовників, як справа так і зліва, намагались ухопити до своїх рук владу над народом. І народи в інтересах здійснення волі трудящих на місцях і в інтересах перебудови режиму на нових революційних засадах змушенні були взятись за зброю, щоб захистити свою соціальну і національну незалежність і до останніх сил боролись проти різних узурпаторів влади за збереження хоча б решток революційних досягнень.
Чеський народ, котрий, як і український, багато століть перебував під гнітом чужинської окупації, мав більше щастя. Є вже вільним, має демократичну владу і може вільно працювати на своїй батьківщині. Інакше склалася доля українського народу; чотири роки поливаються українські степи кров'ю його синів у боротьбі за соціальну і національну незалежність і за право бути господарем у своїй батьківщині.
Я як політичний в'язень був звільнений з тюрми в революційні дні 1917 року. Як старий політичний працівник не міг залишитись осторонь масового політичного руху, який розгорнувся тоді на території колишньої Росії і почав організаційну роботу в Катеринославській губернії. Але недовго ми спокійно займались організаційною роботою, бо з'явились люди, які хотіли використати непевне становище для свої честолюбних планів. Необхідно було залишити спокійну творчу працю, взятись за зброю і захищати завоювання революції. За час 4-літньої збройної боротьби за соціальну незалежність я був дев'ять разів поранений і обезсилений. За рішенням Революційної Повстанської Військової Ради, я розпустив свою повстанську армію на дрібні відділи і в супроводі однієї сотні наприкінці 1921 року прибув до Румунії на лікування. Коли мої рани загоїлись, навесні 1922 року відправився я з групою 14 чоловік на Україну, звідки отримував повідомлення, але непередбачувані обставини змусили нас увійти на територію Польщі.
Складна політична ситуація, у якій живе Польща останнім часом, постійні загрози з боку радянської Росії змусили її забути про слов'янську гостинність і садити за колючий дріт усіх політичних емігрантів, це було зроблено також зі мною і моїм підрозділом. А нові намагання більшовиків усунути мене і моїх людей з польської території поставили мене в такі умови, перед якими бліднуть навіть умови життя в царських тюрмах.
Чеський народ, який перебував під гнітом чужої окупації, краще, ніж хто інший, зрозуміє муки століттями пригнічуваного українського народу і наше страждання у тюрмі, бо ми змагались за краще майбутнє для нього. Я думаю, що за свою 4-річну боротьбу заслужили ми у західних народів на щось більше ніж тюрма. До того часу жодна західна держава не виходила так щиро назустріч утікачам з колишньої Росії без огляду на політичні переконання, як це робить Чехословаччина.
Щира вдячність буде винагородою братерському слов'янському народу, який у тяжкі часи надав пристанище нещасним утікачам зі своєї батьківщини. Звертаюсь до вас як до старого революціонера та соціаліста – від вас залежить уможливити нам вільне життя на вашій землі після 4-річного більшовицького раю і братської польської в'язниці аж до того часу, коли ми зможемо повернутись на свою батьківщину. Прошу вас, вельмишановний пане президенте, дати розпорядження владі республіки відносно дозволу на в'їзд для мене і 12 чоловік мого супроводу. Я подав клопотання такого змісту до Міністерства закордонних справ чехословацької республіки. Сподіваюсь, що нам буде надано притулок, як і іншим політичним емігрантам, перебування яких на польській території було неможливим з тих же причин що і у нас.
З повагою Вождь Революційного Повстанського Війська України (Махновців)
Н. Махно 1922 р. Польща, табір інтернованих Стршалково».
У квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризької «Ґранд Опера» та в кіностудіях. Підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда».
Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Лашез.
Родина
Нестор Іванович Махно народився в бідній селянській родині, нащадків закріпачених козаків. За деякими даними його предки згадуються в першій половині XVIII ст. в реєстрах козаків Лукомльської сотні Лубенського полку Війська Запорізького, де вони записані як Мохно.
Нестор з дитинства побачив голод і злидні, рабську важку працю, що очевидно вплинуло на формування його характеру і світогляду, сформувало його любов до правди і повагу до простих людей, власне бачення козацької історії краю.
У Махно було чотири брати – Полікарп, Савелій, Омелян і Григорій. Всі вони були миролюбивими людьми, займалися хатнім господарством і участі у Громадянській війні не брали, але всі були жорстоко вбиті, що не могло не позначилося на відношенні Нестора до тих, хто був причетний до їх смерті – австро-угорських і німецьких окупаційних військ, білогвардійців і більшовиків. Можливо саме загибель чергового з братів кожного разу повертала Нестора до повстанських лав після того як він черговий раз намагався повернутися до мирного життя. Майже всі брати Нестора залишили по собі великі сім'ї і численних нащадків, які проживають нині в усьому світі, в тому числі в Україні і країнах колишнього Радянського Союзу.
За даними з книги Миколи Герасименка «Батько Махно. Мемуари білогвардійця», яку сам Махно називав «суцільною вигадкою», першою дружиною Нестора Івановича була дівчина з єврейськоїродини Соня.
Другою – його землячка з Гуляй-Поля Анастасія Васецька, з якою він переписувався під час ув'язнення у Бутирці. Він одружився на ній після звільнення, але незабаром через революційні події Махно лишив вагітну дружину. Анастасія тим часом народила сина, який прожив усього тиждень. Нестор так і не побачив цю дитину. Поки він був у роз'їздах, хтось повідомив Насті, що її чоловік загинув у бою. Вона вийшла заміж повторно. Більше вони не бачилися.
Останньою дружиною Нестора Махна була вчителька з Гуляй-Поля Галина Кузьменко. Вони одружились у 1919 р. Разом перейшли румунський кордон, втікаючи від більшовиків. 1922 р. під час перебування у Польщі у них народилася донька Олена. Розлучилися в 1920-х роках. Під час другої світової війни Галину Кузьменко з донькою гітлерівці вивезли до Німеччини, де у 1945 р. їх заарештували НКВСівці. Після звільнення жили у Джамбулі Казахської РСР, де і померли.
Образ Махна в українській та світовій культурі
Махно та махновщина є одним з символів світового анархістського руху. Також написано багато пісень, які оспівують Батька та махновський рух.
• Французька пісня про Махновщину
• Махновщина – іспанська пісня
• Польська пісня «Machnowszczina»
• Makhnos Philosophers – вірш Джона Маніфолда(John Manifold)
У 2006 році російський режисер Микола Каптан зняв багатосерійний художній фільм «Дев'ять життів Нестора Махна», в якому Махна зіграв актор Павло Дерев'янко.
У 1968-ому, коли паризька молодь перейменовувала корпуси Сорбонни на честь Махна, один з рупорів студентського бунту Даніель Кон-Бендит заявив, що «Махновський рух – модель майбутнього ідеального суспільства».
• Іспанський фільм Néstor Makhno, un campesino de Ucrania
• Іспанський фільм Nestor Makno
• Український фільм http://www.youtube.com/watch?v=HMIJxa2FZwQ
В літературі:
Дитинство Нестора описане в книзі для дітей «Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Ґолля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича» .
Пам'ять
З 2006 року в День Незалежності України в місті Гуляйполе проходить етнофестиваль «День незалежності з Нестором Махном».
22 грудня 2006 у Дніпропетровську (колишній Катеринослав) лідер партії «Братство» Дмитро Корчинський разом зі своїми однодумцями встановив меморіальну дошку на готелі Асторія по пр. Карла Маркса, в якому в 1919 році розміщувався штаб Нестора Махна.
24 серпня 2009 у м. Гуляйполе було урочисто відкрито пам'ятник М. І. Махно .
Цікаві Інтернет-ресурси
Махно Нестор Иванович [Електронний ресурс] // О Городе. – Режим доступу : http://gorod.dp.ua/tema/persons/?pageid=379. – Назва з екрана. – (Дата звернення 27.06.2013).
Нестор Іванович Махно [Електронний ресурс] // Козацьке братство бойового Звичаю Спас «Сокіл». – Режим доступу : http://www.spas.net.ua/index.php/node/inc/mahno_ukr. – Назва з екрана. – (Дата звернення 27.06.2013).
Нестор Іванович Махно [Електронний ресурс] : видео // YouTube. – Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=CZqOhz5JtdU. – Назва з екрана. – (Дата звернення 27.06.2013).
Календар знаменних дат 9 листопада
День Преподобного Нестора Літописця Київського. День української писемності та мови
Нестор Літописець (бл. 1056 року – бл. 1114, Київ) – преподобний, київський літописець та письменник-агіограф. З 1073 чернець Києво-Печерського монастиря. Автор Житій святих князів Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Вважається упорядником (за іншою версією автором) Повісті временних літ. Помер і похований у Києво-Печерському монастирі.
У листопаді 2013 року виповнюється 957 років із дня народження преподобного Нестора Літописця. Враховуючи історичне значення діяльності першого вітчизняного історика, видатного письменника та мислителя і ченця Києво-Печерської Лаври, Верховна Рада України постановила святкувати день народження преподобного Нестора Літописця на державному рівні.
У середині XI ст., коли ігуменом Києво-Печерського монастиря був преподобний Феодосій, в обитель прийшов юнак, ім’я якого стало символом книжної мудрості, поєднаної з аскетичним подвигом. Преподобний Нестор Літописець насамперед відомий як автор знаменитої «Повісті минулих літ». Йому також належать «Читання про житіє і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» та житіє преподобного Феодосія Печерського. У 1091 р., напередодні престольного свята, ігумен Сильвестр доручив Нестору викопати із землі мощі святого Феодосія. Саме завдяки тому, що преподобний особисто брав участь у відкритті мощей, сьогодні нам відомі деталі цієї священної події. Про висоту особистих чеснот Нестора свідчить той факт, що він разом з іншими духоносними отцями Києво-Печерської обителі брав участь у вигнанні біса з Никити затворника (згодом Новгородського святителя).
Головним послухом Нестора було літописання. Він не просто старанно виконував доручену йому справу, а цінував і любив книжне знання. «Велика бо користь буває людині від учення книжного, - казав він, - книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних… Це ріки, що напоюють увесь всесвіт, це джерела мудрості». Перш ніж з-під його пера з’являлися літописні рядки, святий вивчав різні історичні джерела, серед яких візантійські хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, попередні руські літописні зведення й оповіді, монастирські записи, просто свідчення сучасників: торговців, воїнів, мандрівників.
Святий помер у 1114 р., заповівши братії не полишати його справи. Історія зберегла імена продовжувачів Несторового літопису, серед них ігумен Сильвестр, ігумен Мойсей Видубицький, який продовжив літописання до 1200 р., а також ігумен Лаврентій – автор рукопису, що датується 1377 р., завдяки якому ми і знайомі з «Повістю» Літописця.
Преподобний Нестор повідомляє нам про перші згадки про наш народ у всесвітніх церковних джерелах, про створення слов’янської грамоти Кирилом та Мефодієм, про Хрещення княгині Ольги та вибір віри князем Володимиром, про перших митрополитів Руської Церкви, про виникнення Печерської обителі та багато, багато чого іншого.
Адже ретельні дослідження джерел української писемності, сформували стійку дослідницьку думку про те, що саме з дія льності Преподобного Нестора Літописця починається письмова українська мова.
Вольтер писав, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а свою рідну мову треба вивчати все життя. Тому в 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Нетлінним скарбом століть називають національну мову і літературу — скарбом, що передається від покоління до покоління, що об’єднує минуле й прийдешнє. Мова — живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба у чистоті берегти цей нетлінний скарб, прислухаючись до порад відомого нашого поета Максима Рильського:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур'ян.
Чистіша від води
Вона хай буде.
Вірно й слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм життям .
День української мови та писемності
В листопаді 1997 р. був виданий указ Президента України "Про День української писемності та мови".
В ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важлив ої ролі української мови в консолідації українського суспільства встановлено в Україні День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в день вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця.
Це робиться для того, щоб привернути увагу до історії української книги і до сучасних її проблем.
Віхами історичного розвитку культури освіти книжкової справи в Україні безумовно є видатні пам'ятки українського народу, такі як "Реймське" Євангеліє, вивезене до Франції дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною, "Остромирове Євагіліє", що вважається найдавнішньою і точно датованою пам'яткою рукописного мистецтва, "Київський Псалтир".
Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам'ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу (О.Олесь).
Одна вона у нас така –
Уся співуча і дзвінка,
Уся плакуча і гремуча
Хоч без лаврового вінка.
Т. Шевченко
Людина, яка втратила свою мову – неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінніша рефлексія і користується вона, за визначенням І.Франка, «верхньою» свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притуплена. (П.Мовчан).
Коли забув ти рідну мову,
Яка б та мова не була –
Ти втратив корінь і основу
Ти обчухрав себе до тла
А. Білоус
Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова. Ота жива схованка людського духу. Його багата скарбниця, в яку народ складає і своє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування. (П.Мирний).
Українська мова
Українська мова – державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українську мову вважали рідною 67,5% жителів України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, становила 2,9%.
Походження
Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Спільно з російською і білоруською мовами вона входить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови).
Історію української мови починають від праслов'янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.
За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови - українська, російська та білоруська - як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.
Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов'янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої "праруської" спільної мови не існувало.
Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно - українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.
Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов'янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов'янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов'янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.
З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський, а основоположником - Т.Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.
Писемність
Питання походження слов'янської писемності залишається досі остаточно не з'ясованим. Але однозначно визнано факт її існування ще до Хрещення Русі. Про це маємо декілька свідчень у стародавніх літописах.
Після прийняття християнства (988 рік) на території Київської Русі були відомі два типи письма - кирилиця (від імені Костянтина Філософа, в чернецтві Кирила) і глаголиця (від давньослов'янського "глагол", що означає "слово").
Глаголиця вважається давнішим письмом, але досі не існує єдиної думки щодо її походження. Азбука глаголиці складалася з 39 літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок, з'єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких південнослов'янських країнах.
Кирилиця - цілком оригінальна система слов'янської писемності, яка є складною творчою переробкою грецького алфавіту. Азбука кирилиці складалася з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов'янських. Графіка кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові. Такі накреслення літер у подальшому стали графічною основою сучасної української, російської, білоруської, болгарської, сербської та македонської писемності.
Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 - голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м'яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ' ) - по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] - має, юнак, в'янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] - їжа, з'їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] - його, а в інших позиціях - нескладовий голосний [ і ] - йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м'якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ - задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] - щука.
Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом - друковані й писані.
Сучасна українська мова
Сучасна українська мова є мовою флективною: для граматичної зв'язності служить закінчення слова, тому мова вирізняється розгалуженою системою закінчень. Функція суфіксів і префіксів - уточнювати зміст кореня, носія основного лексичного значення.
Іменник характеризуються сімома відмінками, один з яких - кличний - відрізняє українське відмінювання від аналогічної системи інших східнослов'янських мов. Дієслово української мови існує в чотирьох часах: окрім минулого, теперішнього та майбутнього, використовується давноминулий час (для вираження дії, яка відбулася в минулому, але раніше від дії, вираженої звичайним минулим часом).
Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської - розкішний, обридати, нащадок, з польської - перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської - брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської - хлопець; з болгарської - храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов - давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих .
Заснування Дня української мови – це тільки проголошення благородної мети. Що ж до практичного її втілення, то абсолютно очевидно - зберігати й плекати рідну мову може тільки її носій. Тобто, ми - українці .
Цікаві Інтернет-ресурси
Актовий день Київських духовних шкіл. Пам’ять преподобного Нестора Літописця [Електронний ресурс] // Мір Православія. – Режим доступу : http://mir-pravoslaviya.org.ua/ukr/node/265. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
9 листопада 2012 року - День преподобного Нестора Літописця Київського [Електронний ресурс] // БІБЛІОNEWS. – Режим доступу : http://rokitne-blog.at.ua/news/9_listopada_2012_roku_den_prepodobnogo_nestora_litopiscja_kijivskogo/2012-11-08-205. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
9 листопада - день пам’яті преподобного Нестора Літописця [Електронний ресурс] // Українська Православна Церква. Київський Патріархат. – Режим доступу : http://www.bogoslov.cv.ua/index.php. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
У день пам’яті преподобного Нестора Ліпописця Київські духовні школи урочисто відзначили 20-річчя відродження Київської духовної академії Літописця [Електронний ресурс] // Київська духовна академія і семінарія. – Режим доступу : http://kdais.kiev.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2007%3A-20-&catid=1%3Anews-mail&lang=uk. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
День памя'ті преподобного Нестора Літописця [Електронний ресурс] : відео // YouTube. – Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=OlF0q7tGqz4. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
У день вшанування пам'яті преподобного Нестора-Літописця в Маркушівській школі пройшов фестиваль духовних пісне співів [Електронний ресурс] // Житомирська Єпархня. – Режим доступу : http://zhytomyr-eparchy.org/ru/u-den-vshanuvannya-pamyati-prepodobnogo-nestora-litopiscya-v-markushivskiy-shkoli-proyshov-festival. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.07.2013).
80 років від дня народження
Віктора Семеновича Близнеця
(1933-1981)
Віктора Семеновича Близнеця
(1933-1981)
Близнець Віктор Семенович (10 квітня 1933, Володимирівка, Кіровоградська область — 2 квітня 1981, Київ) — український письменник-прозаїк.Талановитий український письменник видав, впродовж 20 років, з десяток популярних дитячих творів, від казок, оповідей до повістей. А от трясовина Брежнівського застою та соціалістична наруга над особистістю надірвала душевні струни письменника і він власноруч обірвав своє життя... 2 квітня 1981 року. А 1988 року письменникові Близнецю Віктору Семеновичу, посмертно, було присвоєно звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки.
Біографія
Віктор Близнець – дуже щира, делікатна, з ніжною душею, Людина, закохана у дитинство, у людей, у природу...
«побачив світ, далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини. ... Небо й степ – оце й заповнило душу, все моє життя.....»
Віктор Близнець дуже яскраво пам’ятав геть усе з власного дитинства. Численні життєві ситуації та спомини ставали йому в нагоді – при написанні книжок. За словами його дружини «в літературу його привела не лише робота у дитячих видавництвах, а й, враження дитинства, покликання душі – чистої і наївної».
Дитячі та юначі роки
Народився Віктор Близнець у селі Володимирівка Компаніївського району Кіровоградської області в селянській родині. Оскільки під час німецької окупації свідоцтво про народження хлопця загубилося, то дату появи на світ його мати визначила приблизно: «в голодовку перед Пасхою» - 10 квітня 1933 року.
Близнеці були багатодітною родиною селян-колгоспників, а Віктор був четвертою дитиною. Їх батьки спізналися ще в часи громадянської війни, батько росіянин, а мати українка - замість весільної подорожі молоде подружжя вирушило на Південний фронт — супроти Врангеля. І уже після війни батьки оселилися на Кіровоградщині й зажили мирним життям, плекаючи свою родину. Батько (найдорожча Вітькові людина) працював столяром, умів дуже гарно про все розповідати. І був для своїх шістьох дітей “... першою книгою, першою школою, відкривав землю батьків, ... це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога”. Мати пильно оберігала своє родинне вогнище зналася на звичаях, побуті і повчала: "не свисти в хаті, не гойдай ногами, не тарахкоти ложками..."
Змалку, малий Вітько тягнувся до книжки, до знань. Та лиш хлопець пішов до школи, як почалася війна, довелось пережити голод, страх, знущання. У селі виникла підпільна організація (про неї, і про захмарене війною небо письменник розповість уже з часом — у своїй першій повісті «Паруси над степом»). І тільки-но закінчилося воєнне лихоліття, хлопець знову поновив навчання. Школа тоді була без книжок, зошитів, олівців. Пам’ятає, як його мама, сільська вчителька, фарбувала крохмалем газету і з пам’яті відтворювала сторінку букваря, бо в цілому селі не збереглося жодного. А ввечері ця газета знову фарбувалась, і писалися на ній літери, склади.
Навчався Віктор Близнець спочатку у Володимирівці, потім уже була школа в сусідній Першотравенці, старшокласником - у Компаніївській середній школі. Вчився Віктор старанно, багато читав і потай пописував вірші. Був дуже здібним та допитливим учнем, школу закінчив із золотою медаллю.
Перші самостійні життєві кроки
По закінченню десятирічки, в 1952 році, Віктор Близнець подався до столиці і успішно склав іспити на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Його однокурсниками і товаришами були Симоненко Василь, М.Сом, Тамара Коломієць, Ю.Ячейкін та інші обдаровані і талановиті люди, у майбутньому, також письменники.
Після закінчення університету, у 1957 році, Віктор Семенович працював за фахом у різних газетах та журналах. Зокрема, був кореспондентом «Комсомольської правди», завідувачем відділу газети «Комсомольске знамя», завідуючим відділу шкільного життя журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), заступником головного редактора видавництва «Молодь».
Перебування у творчому та інтелектуальному середовищі та робота редактором видавництв, спонукала Віктора Близнеця до творчих спроб. Ще з дитинства його манила література, і він таки одважився спробувати щось самотужки написати, і це стало визначальним в його подальшому житті. Згодом, він поклав на папір свої переживання, спомини та мрії - і вийшла у нього підбірка оповідань, яка більше годилася для дитячої аудиторії. Невдовзі, Віктор наважився показати свою працю комусь із знаних авторів - ним виявився його старший наставник та друг Всеволод Нестайко.
... І от він прийшов – середній на зріст, присадкуватий, з вишневими очима, які він... сором’язливо одводив убік. Поклав мені на стіл тоненький рукопис. І одразу ніяково попрощався й пішов. У рукописі було всього чотири оповідання. Але він даремно соромився. Оповідання були по-справжньому талановиті, свіжі, щирі, написані соковитою народною мовою. ... Віктор доніс ще кілька оповідань. Так склалася його перша книжка «Ойойкове гніздо».
І так, після перших публікацій у 1959 році, появилася на світ і перша книжка Віктора Близнеця - збірка оповідань «Ойойкове гніздо», що вийшла в 1963 році. Так українська громадськість дізналася про ім'я Віктора Близнеця - непересічного таланту у сузір'ї українських прозаїків, які писали для дітей.
Покликання - література
Вихід першої збірки надихнув автора-початківця на більші творчі звершення. Віктор Семенович замахнувся на значущий, об'ємом, твір. Це була повість-споминів «Паруси над степом» в якій він відобразив картини зі свого минулого: тут були перемішані яскравими фарбами події 2-ї світової війни, повоєнні лихоліття впереміжку з людськими долями. Та наскрізним елементом, майже головною дійовою особою цієї повісті став український степ. якого автору вдалося дуже чітко і яскраво змалювати. Компаніївський степ, табунчанське роздолля, Козацька могила і все степ та степ, його велична чарівність постає перед читачем очима спостережливого підлітка. Саме такий митецький засіб, зумовлений акцентом на дитяче світосприйняття довкілля, закарбовується читачеві, водночас, письменник не вдається до розлогих описів, а невеличкими пейзажними та поетичними штрихами ще більше акцентує увагу читача на красі і величі степу.
В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).
1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків.
Вимушений перехід в дитячу літературу
А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.
Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.
Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.
У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини.
Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність.
Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974).
Звичайна київська п'ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості.
Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» — родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979).
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.
Реалізм - що вбив душу письменника
Віктор Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання. Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).
Незадовго до своєї смерті Віктор Семенович переклав сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ». У видавництві «Веселка» вона вийшла з гравюрами знаного художника Георгія Якутовича. Роботі над перекладом літопису письменник надавав надзвичайно великого значення, дивуючись, що у школах для такої літератури знаходиться менше місця, ніж для греків, і єгиптян чи китайців.
Можливо, сумлінним виконанням соціальних замовлень Близнець прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 року ситуація, очевидно, здалася Віктору Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя…
Творчі набутки та їх особливості
Публікуватися Віктор Семенович почав у 1959 році, а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла в 1963 році. Більшість написаних ним книжок — для дітей.
Віктор Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни», «Підземні барикади», «Вибух».
Та найталановитішими і найпопулярнішими вважаються книжки Віктора Близнеця для дітей. Усе написане Віктор Семенович пропускав через свою душу і серце. Герої його творів усвідомлюють себе особистостями, знають, що таке справжня дружба, готові захистити слабшого, живуть у злагоді з довкіллям. Немає більшої насолоди для письменницької душі, як писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце.....
Дитячі твори
У перших творах письменника («Ойойкове гніздечечко», 1963, «Паруси над степом», 1965, «Землянка», 1966) відбилися враження пори, коли Володимирівка була окупована німецькими військами в часі 2-ї Світової війни. Оті, ще дитячі переживання, світосприйняття («клятих фашистів») та чутливість дитячої натури до складної епохи військових лихоліть - були яскраво змальовані в оповідках Віктора Близнеця.
У доробку Віктора Семеновича є й твори для дітей, написані за сучасними (для тогочасся) матеріалами. Особливу популярність здобула повість «Звук павутинки» (1969), перекладена кількома мовами. Олесь Гончар порівнював її з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері. Туга прощання з дитинством переплітається тут з інтонацією казки, поезією природи, зачарованістю всім живим, що оточує нас. Та на цьому творі Близнець не зупинився - він продовжував творити свого фантастично-казкового елементу, який уже присутній і в інших його книжках - повістях «Женя і Синько» (1974) та «Земля світлячків» (1979).
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.
Доросла проза
Цікавила Близнеця й історична тематика, в яку він поринув опісля успішних перших кроків у літературі. Повість «Древляни» (1968), а також і повісті «Партизанська гармата» (1978), «Вибух» (1979), хоч і відображали зовсім різні історичні епохи та своїм словом та тематикою (героїзмом) — відчувалися близькими за духом. І довершенням його дорослої прозової тематики став роман «Підземні барикади» (1977). У своєму єдиному романі автор зумів поєднати чимало власних літературних засобів — в діалогах, у художній довершеності і, навіть, його цілеспрямованість й певна повчальність переповідання — стали знаковими у творчості.
Окремішньо, але не менш знаково, для Близнеця стала творча й натхненна робота над давнім історичним слов'янським літературним раритетом. Кілька років Віктор Семенович працював над перекладом з давньоруської на сучасну українську мову епосу «Повість временних літ», що є для нас головним джерелом знань про життя наших далеких предків — слов'ян. Видано було цей переклад 1980 року з передмовою Павла Загребельного, у художньому оформленні майстра гравюри Якутовича.
Бібліографія Віктора Близнеця
Прижиттєві видання:
Близнець В. Паруси над степом : повість / Худож. Г. Марченко. — К.: Веселка, 1965. — 182 с.: ілюстр.
Близнець В. Звук павутинки : повість / Мал. Л.Семенової. — К.: Веселка, 1970. — 116 с.: ілюстр.
Близнець В. Як гуси з'їли свитку : оповідання / Мал. В.Губенка — К.: Веселка, 1972. — 16 с.: ілюстр.
Близнець В. Женя і Синько : повість / Ілюстр. М. М. Левчишин — К: Молодь, 1976. — 191 с.: ілюстр.
Близнець В. Як народжується стежка : оповідання / Худож. Н.Денисова. — К.: Веселка, 1977. — 52 с.: ілюстр.
Близнець В. Древляни : повісті / Худож. Б. О. Плюта — К.: Дніпро, 1979–301 с.: ілюстр.
Близнець В. Золота гора до неба : оповідання / Мал. О.Кожекова. — К.: Веселка, 1980. — 17 с.: ілюст. — (Для першокласника)
Близнець В. Людина в снігах : повісті, оповідання / Худож. оформ. І. М. Гаврилюка. — К.: Молодь, 310 с.: ілюстр.
Посмертні видання творів:
Близнець В. Вибрані твори : в 2 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський, В. А. Костюченко, Ю. М. Мушкетик, В. В. Яременко, — К.: Веселка, 1983
Т.1. Землянка; Старий дзвоник; Женя і Синько / Передм. Ю.Мушкетика / Худож. В.Яворський. — 1983. — 366 с.: [6] арк ілюстр.
Т.2. Паруси над степом; Птиця помсти Сімург; Земля світлячків; Звук павутинки; Оповідання / Худож. В.Мітченко. — 1983–432 с.: [3] арк. ілюстр.
Близнец В. Три повести / Пер. с укр.; Рис. В. Шешкова. — М.: Дет. лит., 1985. — 367 с.
Близнец В. Звук паутинки : повести / Пер. с укр. В.Беловой, е. Мовчан, Ю.Каминского; Предисл. А.Давідова; Худож. В.Гончаренко — К.: Молодь, 1986. — 368 с.: ил.
Близнець В. Хлопчик і тінь / Передм. В. О. Базилевського; Худож. оформ. Є. В. Матвєєва — К.: Молодь, 1989–301 с.: [4] арк. фото.
Близнець В. Свято мого дитинства : оповідання / Худож. Л. Постних. — К.: Веселка, 1990. — 15 с.: ілюстр.
Близнець В. Землянка : повість / Худож. оформл. Є. М. Євтушенко. — К.: Дніпро, 1995–166 с.
Близнець В. Земля світлячків : повість-казка / Худож. І. Вишинський — 2-ге вид. — К.: Веселка, 1999.- 119 с.: ілюстр.
Цікаві Інтернет-ресурси
Ø Віктор Семенович Близнець [Електронний ресурс] // 4itaem.com. – Режим доступу: http://4itaem.com/author/vktor_semenovich_bliznets-16644. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
Всесвітній день здоров’я
Не пали, не зловживай алкоголем, не переїдай, не нервуй, не заздри, більше посміхайся, говори і роби людям лише приємне.
Всесвітній день здоров’я відзначається в день створення Всесвітньої організації охорони здоров’я, устав якої було прийнято 7 квітня 1948 року. Щорічно у цей день ВООЗ користується нагодою для підвищення обізнаності щодо якоїсь важливої теми глобальної охорони здоров'я. У цей день і протягом всього року ВООЗ організує міжнародні, іональні і місцеві заходи для залучення уваги до обраної пріоритетної галузі охорони здоров'я.
Державним інститутом розвитку сім’ї та молоді Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, за підтримки ЮНІСЕФ, у 2010 році проведено соціологічне дослідження "Ставлення молоді України до здорового способу життя". За даними дослідження, стан здоров’я населення України істотно погіршився. Це відображається у зростанні рівня захворюваності, смертності та скороченні тривалості життя. Не сприяє збереженню здоров’я молоді й високий рівень вживання спиртних напоїв, тютюнопаління, вживання наркотичних речовин, проблема здорового харчування тощо. Дані цього соціологічного дослідження використані під час парламентських слухань "Молодь - за здоровий спосіб життя", які відбулися 3 листопада 2010 року.
Робітники охорони здоров’я – люди, які надають медико-санітарну допомогу тим, хто її потребує, знаходяться в центрі системи охорони здоров’я. Однак в усьому світі кадри охорони здоров’я переживають кризу, від якої не застрахована жодна країна. Результати є очевидними: це клініки без медичного персоналу, лікарні, що не можуть залучити або втримати основних працівників. У світі існує хронічна нестача медичних працівників як наслідок десятиліть недостатніх інвестицій в їх навчання, підготовку, заробітню платню, умови праці і управління. Це призвело до гострої нестачі ключових спеціалістів, росту показників зміни заняття і передчасного виходу на пенсію, а також до національної і міжнародної міграції.
Країни Африки на південь від Сахари, де всі вищезгадані проблеми поглиблюються пандемією ВІЧ/СНІДу, нараховують, за оцінками, 750 000 медпрацівників при тому, що населення цього регіону складає 682 млн людей. Для порівняння можна сказати, що в розвинених країнах, де старіюче населення збільшує навантаження на вже і так перенавантажених працівників, це співвідношення в 10-15 разів вище.
Поради щодо збереження здоров’я
Важливо є раз в рік проходити медичний огляд. Не формально, для керівника, а для себе, щоб знати про реальний стан свого здоров’я і відкорегувати дрібні “збої”, прагнути бути здоровим. Бо найбільший скарб це — здоров’я.
Та, на жаль, людина тільки тоді починає цінувати здоров’я, коли його втрачає. Хворіти не вигідно, дорого, а люди все одно ігнорують прості істини здорового життя.
Задумаймося над вище сказаним. Адже це так просто подбати про себе. Хоч раз в рік здаваймо загальний аналіз крові і знатимемо як у нас виробляє організм червоні кров’яні тільця, який стан імунної системи, чи не зреагувала вона на якусь притаєну недугу. Визначаймо в крові вміст цукру та холестерину. Хвороби, при яких змінюються вище вказані показники, підкрадаються поступово, непомітно. Їх вигідніше попередити або вчасно виявити та лікувати.
Якщо Вам за сорок, або маєте скарги зі сторони серця, зробіть електрокардіограму. Обов’язково контролюймо артеріальний тиск, про його підвищення багато людей і не здогадуються, а гіпертонія ж веде до поширення серця, може бути причиною інсульту, інфаркту.
Щорічно проходьмо онкоогляд, флюорографічне обстеження легень, щоб не втратити час раннього виявлення хвороби або щоб почути бажане: «У Вас хвороби не виявлено». Сухоти тепер набули темпу епідемії, а онкологічні хвороби вже не вирок, а діагноз. На ранній стадії їх лікують досить успішно. Тільки б не занедбати хворобу і не втратити віру в одужання.
Якщо є потреба, звертаймося до вузьких спеціалістів. І обов’язково поспілкуватися зі своїм сімейним лікарем чи дільничним терапевтом. Йому можемо розказати про всі свої проблеми чи підозри щодо свого здоров’я. Він обов’язково порадить як не хворіти, або, при потребі, спрямує на дообстеження чи призначить лікування.
Часто в молодих людей виникають скарги на колючий біль в ділянці серця, “комок” в горлі, дратівливість, втомлюваність. Це наслідок нервових перенапружень, спричинених інтенсивним темпом сучасного життя, пересипаного сімейними проблемами, економічними та екологічними негараздами.
Уміймо розважливо, врівноважено ставитися до всіх навколишніх подразників, вирішуймо проблеми без істерики та впадання у відчай. Це збереже здоров’я не лише нам, але й оточуючим.
Цікаві Інтернет-ресурси
Всесвітній день здоров’я 7 квітня 2012 року [Електронний ресурс] // Рідна країна : світоглядний портал. – Режим доступу: http://ridna.ua/2012/04/sohodni-vsesvitnij-den-zdorovya/. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013). Всесвітня організація охорони здоров'я [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Всесвітня_організація_охорони_здоров’я. – (Дата звернення 01.01.2013).
Менше лежати, більше рухатися [Електронний ресурс] // Народна армія. – Режим доступу: http://na.mil.gov.ua/number/4916/2412.htm. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
Календар знаменних дат 3 квітня
95 років від дня народження
Олеся Гончара
1918-1995)
Оле́сь (Олекса́ндр) Тере́нтійович Гонча́р (3 квітня 1918, Ломівка — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка
(9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978).
Біографія
Народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава.
Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. 1936 р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.
У червні 1941 р. О.Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник написав у романі «Людина і зброя», за який був нагороджений державною премією ім. Т. Шевченка. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом.
Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».
Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі Ломівка в домі у своєї сестри, що ще досі проживає там (1995 р.). В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».
На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.
Ювілейна монета на честь Олеся Гончара Поштовий конверт, що присвячений Олесю Гончару
У 1959–1971 роках Олесь Гончар — голова правління Спілки письменників України, у 1959–1986 роках — секретар правління Спілки письменників СРСР.
Від 1973 р. — голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.
Письменник Володимир Яворівський у 1980 році написав, що до шістдесяти років Гончар зміг досягти виключно всього, чого спроможний досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР… Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС (брати участь у розв’язанні усіх найглобальніших проблем, які вирішуються не лише в країні, а й на планеті!)
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Олесь Гончар був нагороджений багатьма орденами та медалями. Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.
Літературна творчість
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Серед них — романи «Тронка» (1963), (в грудні 1964 передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії, присудженої йому за роман “Тронка”), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964 р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася менш успішно.
Кампанія проти роману «Собор»
Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій же самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев'яний козацький собор, що руйнувався. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця де жила його сестра. У 90-их роках собор, який пов'язують з образом собору у книжці «Собор», був відбудований.
Нищівна кампанія проти роману Олеся Гончара «Собор» у Дніпропетровську стала своєрідним каталізатором дисидентського руху в регіоні. Представники патріотичної інтелігенції міста в серпні 1968 року написали лист-протест в органи влади в Києві, який став відомий як«Лист творчої молоді м. Дніпропетровська». Автори «Листа» — поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик — звернулися до ЦК КПУ, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв'язку з боротьбою проти "идейно порочного, антисоветского, националистического романа «Собор». Після оприлюднення «Листа» за кордоном, його авторами зацікавилося КДБ УРСР. Відбувся судовий процес, учасники якого були засуджені на різні терміни ув'язнення.
Ось що написав Олесь Гончар у своїх «Щоденниках» 12 березня 1992 р.:
«Відповідаю другові на листа. Пишу про полеміки з людьми, які були в таборах. Серед них поширене уявлення, що тільки вони боролися з тоталітаризмом, тільки вони захищали українську духовність; а ті, хто був по цей бік табірних дротів, лише, мовляв, догоджали режимові та мовчки чухали чуби. Я ж стояв і стою на тому, що вся Україна в міру можливого захищала себе як націю і що Рух Опору, подібно як свого часу у Франції чи Польщі, і в нас був усенаціональний. Не кажучи вже про суцільно нескорену Галичину, відомо, що й Східна Україна, все наше Подніпров’я, нещадно зрусифіковане, задушене, затероризоване, раз у раз заявляло про себе протестами і воістину мужніми вчинками. В цьому я пересвідчився ще під час «соборної історії», коли тисячі не знайомих мені людей, ризикуючи собою, стали на захист книги й підтримали автора своїми безстрашними листами. Писали робітники заводів, озивалася звідусіль трудова Україна… А Василь Симоненко, Алла Горська, Григір Тютюнник, композитор Івасюк, Маргарита Малиновська, краєзнавець із Запоріжжя Микола Киценко та ще безліч інших? Хіба всі вони не були учасниками всеукраїнського Опору, хоча й судилося їм бути по цей бік концтабірних дротів!..»
Громадська діяльність
Був одним з фундаторів Українського фонду культури.
Пам'ять
У селі Сухе Кобеляцького району Полтавської області 28 серпня 2000 було відкрито Державний літературно-меморіальний музей-садибу Олеся Гончара. Щорічно, 3 квітня та 14 липня у музеї проводяться літературно-музичні вечори пам'яті письменника .
Іменем Олеся Гончара названі вулиці у багатьох містах України:
вулиця в Києві;
вулиця в Дніпропетровську;
вулиця Олеся Гончара у Івано-Франківську.
Цікаві Інтернет-ресурси
Гончар Олесь [Електронний ресурс] : відео-презентація // Slideboom. – Режим доступу: http://www.slideboom.com/presentations/623162/Гончар-Олесь. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
Гончар Олександр (Олесь) Терентійович [Електронний ресурс] // Герої України. – Режим доступу: http://ukrgeroes.narod.ru/GoncharOT.html. – (Дата звернення 01.01.2013).
Гончар Олесь Терентійович [Електронний ресурс] // Веб-енциклопедія Києва. – Режим доступу: http://wek.kiev.ua/uk/Гончар_Олесь_Терентійович. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
Рекомендована література
1. Бабишкін, О. Олесь Гончар [Текст] / О. Бабишкін. – К. : Дніпро, 1968. – 323 с.
2. Бровко, І. Б. Вивчення творчості О. Гончара в школі [Текст] / І. Б. Бровко. – К. : «Радянська школа, 1957. – 117 с.
3. Гончар, О. Т. Берег любові Роман Бригантина [Текст] : [повість] / О. Т. Гончар. – Сімферополь. : Таврія, 1981. – 416 с.
4. Гончар, О. Т. Вибрані твори [Текст] / О. Т. Гончар. – К. : Дніпро, 1996. – 686 с.
5. Гончар, О. Т. Голубий Дунай [Текст] / О. Т. Гончар. – К. : Радянська Україна, 1947. –
116 с.
6. Гончар, О. Т. Далекі вогнища [Текст] : [нові твори] / О. Т. Гончар. – К. : Радянський письменник, 1987. – 279 с.
7. Гончар, О. Т. Дорога за хмари [Текст] / О. Т. Гончар. – К. : Дитвидав, 1957. – 18 с.
8. Гончар, О. Т. Дядько Роман і золотокрилки [Текст] / Оповідання для дошк. віку / О. Т. Гончар. – К. : Веселка, 1987. – 16 с.
9. Гончар, О. Т. Земля гуде [Текст] : [повість] / О. Т. Гончар. – К. : Веселка, 1979. – 150 с.
10. Гончар, О. Т. Злата Прага [Текст] / О. Т. Гончар. – К. : Радянський письменник, 1948. – 147 с.
11. Гончар, О. Т. Зустрічі з друзями [Текст] / Нариси про Чехословаччину / О. Т. Гончар. – К. : Радянський письменник, 1950. – 57 с.
12. Гончар, О. Т. Китай зблизька [Текст] : [нариси] / О. Т. Гончар. – К. : Радянський письменник, 1951. – 100 с.
13. Гончар, О. Т. Людина і зброя [Текст] : [роман] / О. Т. Гончар. – К. : Український письменник, 1994. – 287 с.
14. Гончар, О. Т. Партизанська іскра [Текст] : [кіноповість] / О. Т. Гончар. – К. : Молодь, 1956. – 119 с.
15. Гончар, О. Т. Перекоп [Текст] : [роман] / О. Т. Гончар. – К. : Дніпро, 1987. – 328 с.
16. Гончар, О. Т. Прапороносці [Текст] : [трилогія] / О. Т. Гончар. – К. : Веселка,1995. – 463 с.
17. Килимник, О. В. О. Гончар. Літературний портрет [Текст] / О. В. Килимник. – К. : Держлітвидав, 1959. – 121 с.
18. Коваль, В. К, «Собор» і навколо собору [Текст] / В. К. Коваль. – К. : Дніпро, 1989.
19. Коваль, В. К. Шляхи прапороносців. Роман О. Гончара у себе вдома і в світі [Текст] : [роман – есе] / В. К. Коваль. – К., 1985.
20. Неділько, В. Я. Вивчення творчості О. Гончара [Текст] / В. Я. Неділько. – К., 1987.
21. Погрібний, А. Г. О. Гончар [Текст] / Нарис творчості /А. Г. Погрібний. – К., 1987.
22. Равлюк, М. Народ у творчості О. Гончара [Текст] / М. Равлюк. – К. : Знання, 1960. –
39 с.
23. Сологуб, Н. М. Мовний світ О. Гончара [Текст] / Н. М. Сологуб. – К., 1991.
24. Хом’як, Т. В. Ліричний епос Олеся Гончара [Текст] / Т. В. Хом’як. – К., 1988.
25. Шумило, М. М. Олесь Гончар [Текст] / Літературно - критичний нарис / М. М. Шумило. – К. : Радянський письменник, 1950.
1 КВІТНЯ Міжнародний день птахів
Міжнародний день птахів відзначається з 1906 року. В тому році 1 квітня була підписана Міжнародна конвенція по охороні птахів, до якої Радянський Союз приєднався у 1927 році. В усьому світі відзначають Міжнародний день птахів, який проводиться щорічно у рамках програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера».
За традицією в цей час в очікуванні пернатих розвішують шпаківні, синичники, гоголятники та інші „пташині будиночки”.
З птахами пов’язано чи не найбільше народних вірувань, пісень, казок, звичаїв, традицій… Вони перші приносять нам навесні вістку про зародження ще одного витка життя. Птахи — це пісня і політ, символ волі і простору, вони піднімаються вище гір і хмар, перелітають пустелі, моря, океани...
Але квітень — це не лише місяць, коли відзначається річниця згаданої Конвенції, але й час, коли більшість пернатих повертається додому. Адже половина птахів, що водяться в Україні, щороку відлітають на зиму в теплі краї. Деякі види повертаються на батьківщину ще з середини березня. Традиційно першими прилітають лелеки, жайворонки та гуси, які вважаються вісниками весни.
У Європі під загрозою зникнення понад 50% видів птахів. Від поведінки людей часто залежить їхня доля, адже навіть голосна розмова, просто людська присутність можуть примусити птахів покинути місця, де вони не один рік жили, а знайти нові досить складно. Не буде місця для гнізда - не з'являться пташенята. Відомо, що через це зникали цілі види. Особливо болісно впливає господарська діяльність людини: розорювання земель, осушування боліт, застосування міндобрив і отрутохімікатів, вирубування лісів, викошування трав… Усе це для багатьох птахів - справжні катастрофи...
Турбота про птахів – це не тільки екологічна проблема. Адже, як сказано вище, це частинка нашого життя, нашої культури, більше того – нашого світогляду, нашого світовідчуття... У кого не защемить серце, слухаючи пісню «Чуєш, брате мій…» на вірш «Журавлі» Богдана Лепкого, чи «Журавли» на вірш Расула Гамзатова?..
До речі, досить показовим є вибір «національних птахів» (це чимало може сказати про народ і країну). Адже існує цілком офіційне поняття національного птаха як одного з національних символів, як частини міжнародного права, відповідно існує і перелік офіційних національних птахів (поряд і з іншими – «неофіційними» народними птахами-символами). Поняття національного птаха було визначено 12 конференцією Міжнародної ради захисту птахів (Токіо, 1960 р.).
Ось які національні птахи наших найближчих країн-сусідів:
Бєларусь - Лелека білий (чорногуз, бусол) (Ciconia ciconia)
Литва - Лелека білий (чорногуз, бусол) (Ciconia ciconia)
Латвія - Плиска біла (Motacilla alba) (рос. – Белая трясогузка)
Естонія – Ластівка сільська (Hirundo rustica)
Румунія – Рожевий пелікан (Pelecanus onocrotalus)
Туреччина – Дрізд білобровий
З повним (а може й не дуже) списком «національних» птахів можна ознайомитися тут:
http://en.wikipedia.org/wiki/List_of_national_birds
У нас, українців, багато улюблених і шанованих птахів, серед яких кілька фактично вважаються народними символами. Це і лелеки, і ластівки, і журавлі, і жайворонки…
Цікаві Інтернет-ресурси
Птахи рекордсмени [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bizslovo.org/content/index.php/en/pamyatni-daty-ta-svyata/99-kviten/488-ptahy-rekords.html. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
1 квітня – Всесвітній день птахів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://carpaty.net/?p=1009&lang=uk. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
1 квітня – Міжнародний День птахів [Електронний ресурс] : відео // YouTube. – Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=wEadxXCrk60. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
День сміху
День сміху (День усіх дурнів) відзначається 1 квітня.
Походження свята
На думку деяких дослідників, традиція жартувати 1 квітня походить ще від античного фестивалю Деметрія, який відбувався на початку квітня, і в основі якого лежала легенда про викрадення богом підземного світу Аїдом доньки богині Деметри — Прозерпіни. Пошуки доньки ні до чого не призвели — адже її крики були лише обманною луною.
Ще одна гіпотеза пов'язує святкування Дня сміху з весняним рівноденням за Григоріанським календарем.
Є також версія про походження традиції з подій, що описані в віршах з одинадцятого по п'ятнадцятий глави двадцять восьмої Євангелія від Матфея . За цією версією, у день, що відповідає сучасному 1 квітня, відбулося Воскресіння Христове, а римська варта могили, поширивши неправдиві відомості про те, що тіло ніби-то було вкрадене учнями Христа, стала зачинателем звичаю поширення неправдивої інформації (розіграшу) у цей день.
Відзначення свята за кордоном
Цей день не внесено ні в які календарі знаменних дат і всенародних свят, але його цілком можна віднести до міжнародних, оскільки він з однаковим успіхом відзначається й у Росії, і в Німеччині, і в Англії, і у Франції, і в Скандинавії, і навіть на Сході. В одних країнах 1 квітня називають День сміху, в інших — День дурня. У цей день кожен хоче пожартувати над кимсь, тож ніхто не застрахований від розіграшів і навіть найсерйозніші люди мимоволі посміхаються.
Важко розповісти, звідкіля пішло це свято. Звичай веселитися, жартувати й обманювати один одного саме 1 квітня існує в дуже багатьох країнах. За однією версією, звичай жартувати 1 квітня, пов'язаний із перенесенням дати святкування нового року. Так, до другої половини XVI століття, європейський новий рік починався наприкінці березня. До цієї події готувалися, ходили один до одного в гості, дарували подарунки. Сама зустріч Нового року відбувалася 1 квітня. Пізніше, за наказом французького короля, початок року офіційно стали відзначати 1 січня, але багато підданих продовжували святкувати 1 квітня. Щоб позбутися старих традицій, їх стали називати «першоквітневими дурнями», стало модним їх розігрувати і висміювати. Пройшли роки, а традиція зустрічати перший день квітня жартами залишилася. Головне — щоб жарти були добрими і покращували настрій. Однак минули роки, перш ніж нововведення перемогло багатовікову звичку. Чимало людей через незнання чи через консервативні погляди продовжували обмінюватися привітаннями та подарунками в останній день колись новорічних свят — 1 квітня. Інші ж тішилися над ними й називали «квітневими дурнями» або «першоквітневими рибами», бо вони легше за все ловляться на гачок. Досі французькі кондитери виставляють цього дня величезних шоколадних риб, а дітлахи намагаються прикріпити до спин товаришів паперових рибок.
Хоча про виникнення першоквітневої традиції й існує чимало різних гіпотез, але багато хто вважає, що її корені сягають у середньовічну європейську «балаганну» культуру. По суті — це один із найстійкіших елементів язичництва, що осіли в християнській свідомості.
Одразу ж після весняного рівнодення давні римляни відмічали свято на честь божества сміху (Risus). Свято це поєднувалося з різними жартівливими обманюваннями. Римський письменник Апулей, автор «Метаморфоз», писав з цього приводу: «Забави ці, які ми щороку влаштовуємо на честь Сміху, завжди мають які-небудь вигадки. Ми єдині з усіх народів, що умилостивляє забавами, веселощами та жартами божество, яке називається Сміхом».
Ісландські саги також розповідають, що звичай обманювати 1 квітня існує з дуже давніх часів та введений самими асами (богами). Цей звичай поширений у Данії, Швеції,Норвегії та в багатьох інших країнах.
У давніх індійців в квітні, першому місяці їхнього року, відзначався день народження богині Сіти. На цьому святі влаштовувалися і сценічні вистави, у яких індійці жартома обманювали одне одного, намагаючись таким чином привернути до себе богиню.
Перша письмова згадка про 1 квітня як конкретний День усіх дурнів знайдено в англійській літературі й датується XVII сторіччям.
У Англії та британських колоніях Григоріанський календар увели 1572 року, а в Шотландії — 1600. Результат виявився той же, що й у Франції. Тільки тут свято назвали All Fools' Day, тобто Днем усіх дурнів. Незабаром колоністи експортували цю традицію до Північної Америки та Австралії.
Найпопулярнішими жартами американських школярів залишається кинутий на дорогу прив'язаний гаманець чи аркуш паперу, що чіпляється позаду з написом «Чекаю стусана». Не відстають від своїх дітей і дорослі. Мати може подати на стіл шоколадні тістечка, всередині яких суцільна вата чи торт, заповнений ганчір'ям. Ще один розіграш популярний у містах, де є зоопарки. Один співробітник мимохідь кидає іншому: «Тобі телефонувала міс Фокс або містер Леон (що означає лисиця або лев), і просили перетелефонувати тебе їм за номером…». Далі дається телефон відділу звіринця, де перебувають лисиці чи царі звірів. Довірливий співробітник дзвонить і просить служителя покликати міс Фокс. Працівник зоопарку, думаючи, що над ним жартують, намагається відповісти якомога дотепніше, чим викликає обурення того, хто телефонує. Такий діалог може тривати досить довго, доки обидві сторони не усвідомлять, яка сьогодні дата.
День сміху святкується зараз у всьому світі, але ніде не є вихідним. У США його називають «святом серця, а не держави». До речі, професор Стенлі Теп із інституту здоров'я в Окхерсті (Каліфорнія), стверджує: «30 хвилин сміху на день дозволяють пацієнтові, котрий переніс інфаркт міокарду, уникнути повторного нападу в найнебезпечніший період — перші півроку після нападу, — і потім жити повноцінним життям. Здоровим же людям ця кількість сміху подовжує життя на роки, іноді на десятиріччя».
У німців здавна існує звичай посилати кого-небудь, найчастіше дитину, за тим, чого не можна принести. Цей жарт називається in den Aprill schicken — «посилати кого-небудь у квітень» (обманювати), а той, кого обманюють, одержав назву Aprilnarr (переклад той же, що й з англійської). Існує думка, що цей жарт у англійців та німців з'явився як наслідування одному з епізодів Святого Письма, сценічне зображення якого існувало у середньовіччі. Зокрема, навесні, напередодні Великодня, зображували, як водили Ісуса Христа від Каяфи до Пилата, а від Пилата — до Ірода. Це дало підставу для виникнення німецької приповідки: Jemanden vom Pilatus zum Herodes schicken — тобто «посилати кого-небудь даремно».
У чехів і словаків теж існує вираз: Poslati koho z Aprilem. Цей же звичай відомий також у Польщі та Литві під назвою Primaprilis. Є підстави вважати, що прийшов цей звичай до Європи від римлян разом з самою назвою місяця — «апріль» і що він був частиною якогось таємничого язичницького звичаю під час святкування.
1 квітня в Україні
Як припускають науковці, до нас це свято прийшло з Німеччини, імовірно, на початку XVIII ст. Його називали ще брехливим днем або Марією-брехухою — одним із народних прізвиськ Марії Єгипетської — святої VI ст., день вшанування якої за старим стилем збігається з 1 квітня. Того дня дівчата дурили людей, аби верховодити майбутнім чоловіком.
Для цього дня маємо приповідку: «Першого квітня — брехня всесвітня!».
Цікаві Інтернет-ресурси
Як виник День сміху [Електронний ресурс] // Коло : усі новини Полтави. – Режим доступу: http://kolo.poltava.ua/2012/04/01/yak-vinik-den-smixu/. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
1 квітня. День сміху [Електронний ресурс] : поздоровлення, привітання, побажання, вірші. – Режим доступу: http://knuj.org/ua/entertainment.html?categoryid=105. – (Дата звернення 01.01.2013).
День сміху [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pustunchik.ua/ua/interesting/festival/Den-smihu. – Назва з екрана. – (Дата звернення 01.01.2013).
Немає коментарів:
Дописати коментар